Бараковий і його два помічники, жиди зі Словаччини, вижили тому, що були катами, в’язнів били без жодної причини, дуже не любили українців. Коли нас перевели, бараковий закликав мене і сказав, що я завтра на роботу не піду, а працюватиму в бараці. Я дуже зрадів, бо перебути цілий день в бараці краще, ніж на морозі, на вітрі копати землю. Але коли з’ясувалося, що я українець, викликав мене і сказав, що завтра піду на роботу. Замість мене взяли поляка. Коли ми працювали, баракові переглядали ліжка. Як хтось не так застелив, записували номер і по вечері ті номери викликали і давали десять буків по заду. Мене, на щастя, ті тортури якось обминали, а Юркові попадало не раз. Я від того іноді користав: Юрко працював у команді, що возила до кухні ярину, іноді йому вдавалося принести морквину і він давав мені за те, що я стелив йому ліжко. І так я часом підкріплювався. До концлаґеру багатьом присилали пакунки з харчами, але їх адресатам не віддавали, багатьох уже не було в живих. Як уже тих посилок наскладалося багато — тоді роздавали для всіх.
Однієї гарної весняної днини прийшла черга і на мій барак.
Була неділя, тому ми працювали лише до обіду. Повернулися з роботи і почули радісну вістку — нам даватимуть пакунки. Поставили нас у ряд коло того бараку, в якому були ті пакунки. Бараковий перевірив номери. Пакунки давали спочатку по одному на одного, а пізніше один на двох, що кому попаде. Не всі мали однакове щастя. Мені попало один на двох двокілограмовий буханець хліба, порізаний на скибки і перекладений смальцем зі смаженою цибулею. Ми, як вовки голодні, проковтнули той хліб. Але голоду не заспокоїли. Пішли ще під той барак, може, ще щось лишилося. Було ще трохи зацвілої гречаної каші, може, півкілограма. Я забрав ту кашу і з`їв. Гадаю, помру, але хоч перед смертю наїмся. Того вечора в бараці було багато розмов. Кожен розповідав, що йому попало.
Наступного дня знову «апель», знову непосильна праця, побої, шибениця. День і ніч працює крематорій — горять людські тіла. В мене з ногою щораз гірше, загрожує гангрена. Але я нікому нічого не кажу, хочу жити , збираю в болоті ганчірки, висушую вночі коло свого тіла, обвиваю ними ногу. Холод уже не так докучає. Зі світу дістаються вістки, що німці війну програють, що війна скоро скінчиться, і ми повернемося додому. А людина, зазвичай, вірить в те, чого бажає. Так і я повірив і тішив себе. Одного разу по «апелю» питають, хто столяр. Я зголосився, хоч я столярської роботи не знав. Зібрали нас таких столярів тридцять, вишикували по п’ять, на кожні дві п’ятки один есесівець і собаки. Так нас погнали до Любліна. Там дали нам сокири, ломи і наказали лізти на дах порожнього двоповерхового будинку і розбирати його. Повилазили ми нагору і не знаємо, з чого починати. Робота йшла дуже повільно, бо ніхто не знав, що треба робити. Були між нами переважно поляки: професори, офіцери, різні урядовці і ні одного столяра. Прийшов німець в цивільному, накричав на нас, показав, що і як треба робити. Тоді інструменти пішли в рух. Так я попрацював у тій компанії кілька днів.
Через деякий час зібрали нас кілька сотень і повели на поле номер два. Загнали до бараку, розміщеного близько крематорію. Тут не було ніяких нар, ні постелі, ні покривал, на землі трохи мокрої соломи.
Ніхто не роздягався, кожний лягав де попало. То був початок квітня
— було ще досить холодно, воші як вогнем палили, не давали спати. Бараковий — здоровезний молодий поляк, Юзик, постійно ходив з патиком і бив нас, нещасних, без найменшої причини. З особливою увагою ставився до українців із західних областей, що мали букву «Р» («П»), & говорили по-українськи. Він вважав нас поляками, тому що були під Польщею.
Великий страх наводив на нас крематорій. Поруч була нібито лазня, а насправді — газова камера. На той час привозили жидів із Франції. Пам`ятаю, як одного дня під вечір пригнали біля двохсот жидів різного віку, всі гарно одягнені, мали з собою валізи і клунки. їх викликали групами до бараку, поділеного на дві частини: в одній роздягалися, залишали всі речі і переходили до другої частини купатися. Там замість води пускали газ. У підлозі були двері до підвалу. Коли люди вже були мертві, ці двері відкривалися, і трупи падали в вагонетки, що вже стояли напоготові, а потім їх вивозили до крематорію, а як уже не було місця в крематорію, то вивозили на поле. На полі за 200 метрів від концтабору трупів скидали на купу, поливали бензином і палили, бо крематорії не встигали. День і ніч ми спостерігали за цим страхіттям.