Час нашого відпочинку закінчився, треба йти до праці. Бараковий оголосив, що завтра рано маємо йти на головну площу на «апель». До цього часу «апель» проходив у бараці, не доводилося довго стояти, поки всіх порахують, зберуть робочі командй. Увечері видали нам хліб і маргарину на другий день. Спати пішли дуже сумні. В шостій годині ранку женуть на площу до умивальні, снідати. Та не всі вже мали сніданок, бо з’їли ще ввечері, тільки-но отримали. Зігнали нас на головну площу. Було там кільканадцять тисяч в’язнів. Сіре море, якому не видно кінця. Всі в однакових смугастих уніформах. Поставили кожний блок окремо. Так ми стояли, поки всіх порахували. Як есесівець наближався до нашого блоку, блоковий кричав зняти шапку, а коли проходив зі списком, кожен в’язень мусив крикнути свій номер. По «апелю» блоковий наказав наложити шапки.
Почали формувати робочі команди. В кожного серце тремтіло, до якої команди попаде. «Капи» ходили і вибирали з нас на вигляд сильніших, де і я попав. Вибрали нас вісімдесят, поставили по п’ять і сказали, що наша команда називається «штайн брук» (каменеломи). Серце ніби обірвалося, адже це найважча робота у Бухенвальді. В’язні в цій команді помирали масово.
Коли сформували робочі команди, під звуки оркестри крокуємо до головної брами. За брамою стояла армія есесівців з собаками. До кожних десяти в`язнів прикріплений один есесівець. Оркестра грає маршові мелодії, «капо» кричить: «Лінкс! Лінкс!» Всі мусили йти в ногу і дерев`яними черевиками вибивати такт. Так ми пройшли коло двох кілометрів до місця праці. Перед нами — кам’яна гора. Попід горою проходять рейки, по рейках їздять вагонетки, які треба пхати. Нас розділили — одні навантажували вагонетки камінням, інші пхали їх. Мені довелося пхати їх. Була то робота дуже тяжка, бо вагонетки, навантажені камінням, треба було пхати вгору. Але вантажити камінням було ще тяжче: калічились руки, шкіра злазила від гострого каміння. По такій тяжкій праці, змучені й голодні, в’язні мусили ще нести до табору кільканадцятикілограмовий камінь. Як хтось брав менший, «капо» (наглядач) завертав, щоб взяв більший, а ми чекали з камінням на плечах, з тим камінням мусили йти швидко і тримати крок.
Траплялося дуже часто, що хтось уже не міг іти і падав на дорозі. Тоді треба було його швидко піднімати і нести бідолаху до табору через браму під звуки оркестри.
За брамою каміння кидали на купу і кожен ішов до свого бараку. У бараці вечеряли. По вечері збиралися на площі на «апель». Щастя було, як «апель» кінчався за дві години, а бувало, якщо одного в’язня бракувало, тоді тисячі змучених цілоденною працею стояли так довго, поки не знайдуть або з’ясують, куди подівся. Кожного місяця відбувався «апель льойзи» (перевірка, чи в’язні не мають вошей). Це робив лікар-в’язень.
Він сидів на стільці, в’язні підходили голі, одяг тримали в руках. Перед лікарем треба було стати на столик під дуже сильне світло. Так він за вечір оглядав шістсот в’язнів. Цей «апель» тривав до пізньої ночі. Вже небагато часу лишалося до спання.
В шостій ранку — знову «апель», знову каменоломи, і так щодня. Неподалік, у лісі, стояв барак, обведений колючим дротом, куди ми заздрісно поглядали. Там проходжувались в’язні, гарно одягнені в цивільне. Харчі їм приносили з есесівської кухні. Це були колишні міністри, прем’єри та інші високі чини демократичних урядів європейських держав. Був між ними лідер німецьких комуністів Е. Тельман. Під кінець війни той барак розбомбили нібито американці, а насправді самі німці. Там, як відомо, загинув Тельман.
Кожний день, тут прожитий, здавався подвигом. Особливо тяжко
— влітку. Не було дня, щоб хтось не впав на дорозі від виснаження. Але на це ніхто не звертав уваги.
У каменоломах я працював шість тижнів. Одного дня взяли мене на будівництво залізної колії. Тоді прокладали залізницю від Ваймару до Бухенвальду. Тут виявилося ще тяжче: треба було брати 62-метрову рейку спеціальними обценьками і класти на шпали. Дуже важка рейка була нам, виснаженим, не під силу. Часто пускали, падали на землю, а рейки — на ноги. Крім «капів» (наглядачів), що били нас патиками, то ще й цивільні майстри знущалися: копали ногами, лаяли найгіршими словами, здавалося, що ніхто живий звідти не вийде. Тепер щодня до табору несли не каміння, а своїх товаришів, які вже не могли йти. На щастя, я там довго не працював.
Вибрали нас шістдесят в’язнів з бараку і сказали, що завтра поїдемо у командерівку. На другий день машиною завезли нас до Зулю. Це невелике містечко недалеко Ваймару. Там були фабрики зброї, де працювало багато людей, переважно з України, вони носили на грудях 08Т.