А от українські комуністи вірили, що комунізм обов’язково опанує цілий світ, що це — історична неминучість. З такими людьми тяжко було дискутувати, їх не переконували ніякі арґументи. Коли ми, західні українці, дорікали їм, скільки мільйонів Сталін виморив голодом, то дніпропетровський політрук Гадченко говорив, що так було треба. Куркуль заховав хліб, а товариш Сталін наказав забирати силою.
Коли ми їм доказували, скільки невинних людей комуністи знищили — інтеліґенції, вчених, духовенства, то в них була одна відповідь: так було треба — знищити всякі ворожі елементи, всяких петлюрівців, коновальців і всяких ворогів народу. Товариш Сталін сказав: «Якщо на сто людей є один ворог народу, то треба знищити всі сто, аби не залишився ні один ворог».
Добре пам’ятаю Гадченка. Він особливо схвалював політику більшовизму, Сталіна, готовий сам знищити всіх, хто засуджував комуністичний терор. Говорив, що це єдино правильний метод боротьби з ворогами народу.
Було дуже боляче, сумно слухати таке від наших братів-українців, яких ми, галичани, збиралися йти визволяти з московських кайданів. Були і порядні хлопці, переважно сільські. Вони були свідками голодомору 1932—1933 років. Пригадую одного молодого хлопця з Канева. Іван Байрак розповідав, як партійні активісти, сусіди навіть зайшли до їхньої хати й обнишпорили всі куточки. В печі був захований хліб — забрали, в кориті було трохи борошна — забрали, у горщиках була квасоля — все забрали. Отакі то були вірні сталінські слуги. Він розповідав про жахливі сцени: як весною на полі за селом лежали мертві люди, як одна мати, простягнувши руку, хотіла зірвати кульбаби, так і застигла, а біля неї лежала помираюча дитина.
Я збирав гурт в’язнів різних національностей, давав Байракові тютюну і просив його, щоб він розповідав про ті страхіття. Людвік Мигаль перекладав на німецьку мову. Не всі вірили в ті страхітливі події, бо комуністи твердили, що то неправда, ніколи в Україні голоду не було, що це вигадка українських фашистів.
Поляки також збиралися гуртами і вели між собою розмови. Серед них було багато інтеліґентів, високих урядовиків: адвокати, судді, лікарі, професори. Вони відокремлювалися від загальної маси, до українців не ставились так ворожо, як на Майданеку. Коли ми їм доводили, що польський уряд зробив українцям великі кривди, деякі з них визнавали, що то правда, але це була помилка польського уряду, по війні такого не буде. Вони були певні, що незабаром не тільки західноукраїнські землі повернуть до Польщі, а майбутні кордони Польщі по війні мають бути на Дніпрі.
Оті суперімперіалісти твердили, що «Польська» має бути від «можа до можа», бо це є історичні польські землі. Пам’ятаю, як один варшавський капраль говорив, що кожний поляк мусить убити двадцять німців і десять українців. Отакі бесіди можна було почути дуже часто. Але була одна тема, спільна для всіх, — їжа. їжа снилася, про їжу говорили цілими днями на роботі. Найбільше любили розказувати поляки, які то в них були смачні страви.
У Вуперталі жилося трохи краще, але над нами майже кожної ночі гули літаки. На місто бомби не кидали, бо Вуперталь був уже розбитий. Але в’язнів зганяли до підвалу. Нас було так багато, що сиділи одні на одних до кінця тривоги. Це забирало декілька годин нашого сну. Минула зима 1943—1944 рр. Навесні в’язні почали втікати. За короткий час втекло сім поляків, і жодного не впіймали. їм сприяли цивільні робітники: давали сміливцям одежу. Тому нас перевезли на початку літа 1944 року до Ельріху, коло Дори і Нордгавзену. Помістили нас в одноповерховому будинку, колишньому готелі. Поруч була велика площа, обведена колючим дротом. Тут ми будували залізну дорогу. Працювали в чистому полі, робота була дуже тяжка: тільки-но в`язень на хвилину стане перепочити, «кало» нещадно б`є, і так ціле літо шість днів на тиждень, у дощ чи спеку, без відпочинку.
З волі доходили вістки: війна наближається до кінця. З’явилася надія, що скоро підемо додому, і це нас потішало. Але разом з тим були і жахливі вістки. Між вартовими, що нас охороняли, був один фольксдойч з Житомира, що знав українську мову. Одного дня на роботі Мітька харківський питає: «Коли закінчиться війна?» «А що вам з того буде? Як війна закінчиться, вас додому не пустять. Як німці війну виграють, то будете відбудовувати всі зруйновані міста, а як Гітлер війну програє — вас усіх знищать. Гітлер говорив: «Не повинно лишитися ні одного свідка з концтабору»». Він був певний, що німці війни не програють, що німці мають таку зброю, що за один день можуть знищити цілу Росію. Видно, Гітлер розраховував на атомну бомбу.