Коли американці висадилися на берегах Франції і створили другий фронт, німці вивезли арештованих французів до Німеччини. Одного дня пригнали до нашого табору п’ятдесят французів. Це була національна еліта: державні мужі, адвокати, лікарі, військові старшини, артисти й інші. Всі в цивільній одежі і добре виглядали. Перші дні поводилися дуже гордо, навіть був випадок, коли один офіцер вдарив есесівця в обличчя. За це його так побили, що він не міг піднятися з землі, копали ногами, як собаку. Оця французька інтелігенція в житті ніколи фізично не працювала, вони були тут дуже безпорадні, опущені, брудні, трималися в своєму гурті, були дуже непривітні до в’язнів іншої національности. Працювали вони в одній команді. Форарбайтером до них призначили польського капітана, який знав французьку мову. Пізніше вони його вбили. Французи любили їсти жаби. Як комусь пощастило зловити жабу, то француз в обмін віддавав маргарину.
Коли радянські війська зайняли Україну й Польщу, то з тих територій ніхто вже не отримував посилок. Французи, бельгійці, голландці та інші одержували посилки через Червоний Хрест. Але з них вони мало користали, бо рускі в них крали. Кожного ранку французи на них кричали, називали найгіршими словами, а рускі їм під ніс тикали дулю і обзивали такими словами, що я в житті подібного не чув.
Коли закінчили будувати залізницю на полі, мою бриґаду перевели до Дори проводити рейки для вагонів, на яких вивозили з тунелю ракети (Ф-2).
Дора — місцевість біля Нардгавзену. Це ґранітні гори, під якими були величезні тунелі, вириті в`язнями. Тисячі в’язнів там і загинули. В цих тунелях виготовляли ракети, які висилали на Англію. Тут були великі харчові магазини. В’язні постійно жили в тунелях, працювали в жахливих умовах. Назовні не виходили. На місце загиблих привозили з Бухенвальду інших. Дуже часто ту гору бомбардували американські літаки, але без наслідків. Щораз більше бомбардували станцію Нордгавзен. Команду, в якій я працював, везли направляти рейки, часом серед ночі. Майже кожного дня падав дощ, ми промокали до шкіри. З харчами було щораз гірше. Перестали давати хліб, навіть ту мізерну порцію. На станції, де ми працювали, стояли вагони з цукровими буряками. Ми почали красти буряки і їсти сирими. Це побачили вартові. Ми боялися, що нас покарають, але вони теж були голодні. Охоронці десь роздобули відро, набрали води, ми розпалили вогонь і варили буряки. Вартові їли разом з нами. Але це довго не тривало, може, два тижні. Ми були такі виснажені, знесилені голодом і холодом, що здавалося, нам приходить кінець.
Одного дня на дорозі зі станції до табору мені в очах потемніло, світ закрутився і я впав непритомний в болото. Мене занесли до табору. Вночі я відчув сильний біль голови, піднялася температура. Рано вже не міг встати на «апель», хоч бараковий немилосердно бив. Хлопці занесли мене на подвір’я, а по «апелю» занесли до приміщення, де лежали вмираючі. Лікар, теж в’язень, поляк, оглянув мене і сказав, що в мене запалення легенів. Кілька днів я пролежав напівпритомний, кашляв кров’ю, був дуже ослаблений. Товариші, що лежали поруч, потішали мене, що скоро прийде мені кінець, закінчаться мої страждання. Але мені дуже хотілося жити. Я вірив, що витримаю, що воля вже недалеко. У такому стані я пролежав понад тиждень. Коли температура впала до 38 градусів, мене забрали на роботу. Фронт наближався, і було видно, що скоро кінець війні. Есесівці ходили мовчазні, а в’язні жили надією на волю.
Десь на початку квітня на роботу вже не йдемо. Сидимо голодні і нетерпеливо очікуємо дня волі, але ми, українці, не дуже радіємо, до Сталіна вертатися не хочемо.
Одного дня по вечірньому «апелю» всім видали по п`ятнадцять цигарок. Ми дуже здивувалися, бо такого ніколи не було. Вночі ще добре не заснули, як нас підняли і вигнали на подвір’я. Командант табору сказав, що фронт недалеко і ми мусимо евакуюватися у безпечне місце. Доведеться йти пішки 50 кілометрів на добу. Хто чується, що не може йти на таку відстань, хай виступить, поїде поїздом. Я почував себе дуже ослабленим і виступив. Із шестисот виступили понад двісті. Нас відокремили від решти, дали по фунтовій пачці маргарини без хліба.
Так ми стояли на подвір’ї кілька годин під дощем. Коли почало світати, есесівці наказали шикуватися по п’ять і повели на станцію. Тут на нас уже чекали відкриті вагони для перевезення вугілля. В кожен вагон заганяли по сто в’язнів. Було дуже тісно, так що всі стояли. З 35-ти вагонів більшість була вже заповнена. Тут були в’язні із Дори й інших таборів. Падав дрібний дощ і за короткий час ми промокли до нитки. Так ми стояли у вагонах цілий день і ніч. Маргарину, що дали нам на дорогу, відразу поїли без хліба, дехто поміняв на цигарки. Вночі чули постріли: у сусідньому вагоні хтось пробував тікати, але сміливців тут же постріляли.