На другий день дощ ущух. Був гарний сонячний ранок. Десь коло полудня поїзд рушив. Ми їхали через ліс, виїхали в чисте поле. Нараз налетіли американські літаки, опустилися низько і почали обстрілювати поїзд. Вартові кинулися тікати, в’язні — за ними. Паровоз був розбитий, один есесівець і два в’язні вбиті.
Коли все скінчилося, охоронці стали заганяти нас до вагонів. Деякі хлопці під час стрілянини не тікали на поле, а зайшли до вагона, де есесівці зберігали харчі, забрали хліб. Коли есесівці помітили брак хліба, почали шукати. В кого знайшли хліб — того відразу стріляли. В моєму вагоні одному хлопцеві вдалося захопити буханець. Коли ревізія наближалася до нас, він розломив буханець на шматки і роздав. Мені теж попав кусень. Коли ревізори дійшли до вагона, я той хліб уже з’їв. Гадченкові, що сидів біля мене, пощастило знайти на полі торішній буряк, половинку він вділив
мені. Тим буряком я трохи притамував спрагу, яка дуже мене мучила, трохи підкріпився, і, може, це врятувало мені життя.
Ввечері пригнали паровоз і ми рушили далі. Доїхали до якоїсь станції недалеко містечка Целе Крайц Ґарделґен. Там стояли цілий день. Ні їсти, ні пити не давали. Ми були виснажені до краю. Дозволяли вийти з вагона у крайній потребі, але не всі мали силу. Я ще пересувався, попід вагонами знаходив кропиву, якийсь бур`янець, зривав і їв.
Біля нашого поїзда стояли вагони з картоплею. Ми дивилися на неї та міркували, як би то дістати. І придумали. В кожного була залізна ложка із загостреним об камінь держаком, що служив за ніж. Ми тими ложками відкололи у вагоні кусень дошки, в дошку забили цвях і тим «інструментом» дзьобали по одній картоплині. Мені вдалося дістати дві картоплини. Хоч сира картопля дуже несмачна, але кому дісталася, їв з апетитом. Вартові того не помітили.
Ми перебували у вагонах два дні. В одному куті вагона скупчилися всі знайомі і радилися, як втекти, бо на життя надії нема. Мій близький друг, Василь Мартинюк, загадав рано вийти з вагона, назбирати недокурків, які вартові викидали за ніч, і закурити. З такими мріями сиділи, бо лягти не було місця. Спустилася темна ніч, туман такий, що не бачили один другого. Біля мене сидів Михайло Пиптюк з Косова, з другої сторони — Михайло Прибильський, чоловік середнього віку, він дуже побивався, що залишив четверо дітей. Я вже засинав, коли чую, що якийсь тягар придушує мене. То Михайло Пиптюк звалився на мене. Я його прошу: «Михайле, ти мене душиш!» Але він уже не чує, заснув навіки. Багато в'язнів рано вже не пробудилося, серед них і Михайло Прибильський. Василь Мартинюк вийшов з вагона і не повернувся. Що з ним сталося, я так і не дізнався. Може, вдалося втекти, може, убили вартові.
У вагоні почалося людоїдство. Живі різали тіла своїх мертвих товаришів і їли. Поруч мене дуже милий чоловік Іван тримає шматок людського м’яса і пропонує мені. Я занімів, не міг нічого відповісти, такий мене огорнув жах.
Рано, коли сонце піднялося високо, розвіявся туман, до нашого поїзда під’їхав бавер, привіз кілька мішків картоплі. Вартові наказали вийти з вагонів і підходити до мішка. Не всі в’язні вийшли. Третина вже не хотіла нічого. Хто ще відчував голод, підходили, есесівець давав одну картоплину. Кожен гриз її з великою жадобою. Пригадую, як один француз відібрав картоплину в іншого. Це побачив «транспор фірер» (провідник транспорту), кат, про якого я вже згадував, житомирський фольксдойч. Ця жадібна потвора людської крови відповідала за життя трьох з половиною тисяч мучеників. Він наказав французові клякнути на коліна. Нещасний покірно уклякнув, дивився на нього благальним поглядом, а той кат приклав до чола пістолет і застрелив. О, Господи, ніколи не забуду тої сцени.
Коли нас нагодували тією картоплею, наказали шикуватися по п’ять і виходити на дорогу. Ще не всі в’язні вийшли на дорогу, як раптом з’явилися американські літаки, почали кружляти над нами й обстрілювати. Всі в’язні і вартові порозбігалися по полю. Багато в’язнів пішли в напрямку села, і я з ними, але назустріч вийшли озброєні німці і відкрили по нас вогонь. Чи вбили когось, не бачив, бо мою увагу привернули мішки з картоплею, що була приготовлена для садження. Надрав я її повну торбу (кожний в’язень мав торбу, в якій носив їдунку, ложку і все своє майно).