Коли бомбардувальники відлетіли, есесівці позганяли нас докупи, вишикували по п’ять і повели на дорогу, що йшла попід ліс на захід. З трьох з половиною тисяч нас вижило, може, дві тисячі, решту залишилися мертвими в вагонах.
Десь кого полудня ми рушили. Хто не міг іти, того стріляли. За походом їхали баверські вози, на які кидали трупів. Так ми подолали, може, два кілометри, потім завернули до густого соснового лісу. Вузькою дорогою, такою, що можна проїхати возом лише в одну сторону, ми пройшли, може, триста метрів. Зупинилися на галявині. Вартові наказали сісти й оточили нас. На кожних десять в’язнів — один вартовий.
Вже від самого початку я планував утікати, чекав лише відповідного моменту. Зараз у мене була єдина й остання нагода, і я вірив, що втечу. До мене приєдналися два молоді хлопці, Михайло Войтків із Сокаля і Славко з Миколаєва, прізвища не пам’ятаю. На галявині посиділи, може, годину, і знову погнали нас лісом. Ми всі троє, що мали намір утікати, трималися разом в одній п’ятці, старалися попасти під охорону звичайного вояка. Щойно зайшли в ліс — настала вирішальна хвилина. Воля або смерть! Я шарпнув Михайла за руку і щосили скочив у ліс, хлопці за мною. Вартовий два рази вистрілив, але не влучив ні в кого, може, й не хотів. Бігли щодуху, торба зачепилася за гілку, і я побіг без торби. Втрата велика, адже в ній були картопля, яку я прихопив на полі, ложка, ніж.
Ми пробігли густим лісом близько ста метрів від дороги, побачили рівчак і заховалися в ньому. Вирішили перебути тут до ранку, а тоді піти в напрямку села. Ми пролежали, може, півгодини, може, більше і чуємо недалеко він нас автоматні черги. То стріляли наших товаришів. О доле! Ми чулися щасливі, що врятувалися від смерті, але до волі ще далеко!
Лежали ми занімілі, перелякані, ледве живі. Накрила нас у тому лісі темна ніч. Було ще досить холодно, ми тулилися один до одного, щоб загрітися. Нараз чуємо: недалеко від нас тріщать гілки і хтось наближається до нас. Ми перелякалися до смерті, нашорошили вуха. Я заспокоюю хлопців, що це може бути дика коза. Бачимо: над нами людська постать, дуже помаленьку йде, тримається за дерева, нас не помічає. Я до нього півголосом: «Гей, хто ти?» Незнайомець впав біля нас. Виявляється, він також в`язень, як і ми, латиш, говорить по-російськи, називається Петя. Він розказав, що погнали їх далі лісом. Неподалік того місця, де ми втекли, була галявина. Тут їх зупинили есесівці, оточили і всіх постріляли. Петя впав під мертві тіла, непоцілений кулею, і так пролежав, поки зовсім не стемніло. Всі кати розійшлися, тоді Петя виліз з-під мертвих і пішов лісом. Доля і щасливий випадок привели його до нас, бо далі вже йти не міг.
Дочекались ранку, повставали і вирушили до села тією дорогою, якою прийшли сюди. Нас трьох ще йдемо, а Петя не годен. Що з ним робити? Лишити не можемо, нести — несила. І придумали. Знайшли великий патик, взялися за нього. Петя ще якось піднявся, вчепився руками за патик, і так ми вирушили в дорогу. Йшли дуже обережно, прислухалися до кожного шелесту. Сонце вже піднялося досить високо, гарний квітневий ранок. На краю лісу ми зупинилися, роздивилися довкола. На північ, може, за кілометр, розкинулося велике село. Треба перейти дорогу, по якій раз у раз проїжджають військові машини. Але ще небезпечно. Як врятуватися від голоду? На полі є мішки з картоплею, яку лишають на ніч. Вирішили дочекатися ночі, добратися до картоплі, розпалити вогонь тертям дерева об дерево. Але голод дошкуляє смертельно. Потяглися краєм лісу в східному напрямку, побачили купку сухих соснових гілок, от і буде з чого розвести вогонь. Рушили гілки, а під гілками глибока яма. Виявляється, що то якась криївка, вистелена соломою. Полягали ми на солому і міркуємо, що далі робити. «От і знайшли собі готову могилу», — думаю. А помирати ох як не хочеться! Треба якось рятуватися. Хлопці залишилися у криївці, а я пішов на розвідку. Недалеко нашої криївки чую якісь голоси, іду далі — а там ціла армія: танки, зенітки, повно військових. «О, — думаю, — тут небезпечно». Підійшов далі у ліс і бачу купу здохлих домашніх тварин
— дві свинки, ще зовсім цілі, вагою приблизно ЗО кілограмів. Беру одну свинку і тягну до криївки. Яка то була радість! Своїми ножами -ложками розпороли, витягли нутрощі, їмо з великим апетитом. Наїлися сирої печінки і думаємо, на яку хворобу поздихали свинки, та прислухаємося, чи не болить в животі. Але ніякого болю не було, тільки чулися дужчими. Потім я пішов і приніс другу свинку. Після сирого м`яса дуже хотілося пити. Славко і Петя лишилися у криївці, а я з Михайлом пішли по картоплю.