Приніс хліб і молоко. Петя трохи підкріпився, але стояти на ногах все одно не зміг. Я вирішив — рано піду сам до села, може, когось знайду, щоб привезти Петра.
На другий день була неділя, гарний, сонячний, весняний ранок, у небесах співали жайворонки, ніби сповіщали, що війна вже закінчилася. Але я з Петром сиділи ще в лісі біля багаття і пекли картоплю. Десь кого полудня лишаю Петю і йду сам до села. Наближаючись до села, чую спів, співають хлопці і дівчата українські пісні. З радості я аж підскочив і засміявся сам до себе. Йду на голос пісні. Заходжу в двір багатого бавера, а там повно хлопців і дівчат, грають на гармонію, танцюють і співають, вони вже вільні, нічого не роблять. Підходжу до гурту і бачу — Женя. Яка радість! «Хто ще живий із наших хлопців?» — питаю Жені. «Мітька харківський, Грицько київський, Микола-циган, Гадченко, твій коришок Василь і ще кілька, вони всі тут, всіх п’ятнадцять, майже всі українці. Ані одного француза».
Женя показав мені, в котрій хаті можна знайти Василя. Йду туди, серце з радості аж тріщить. Бачу: з хати виходить Василь, в цивільному одязі, підголений. Я аж крикнув, Василю, ти живий! Ми обнялися, і сльози радости покотилися з очей. Він отого критичного ранку, перед розстрілом в’язнів вийшов з вагона, був такий туман, що носа не видно. «Вартовий відвернувся, а я, — каже Василь, — пішов у туман навмання. Дійшов до цього села, побачив на подвір’ї крайньої хати двох жінок, які розмовляли по-українськи. Я підійшов до них, вони, побачивши мене, перелякалися мого вигляду. То були дівчата з Волині, вивезені на роботу до Німеччини. Вони мене заховали в клуні у солому і там годували». Отак врятувався Василь.
* * *
З того часу, як до села прийшли американці, перелякані німці не знали, що з ними буде. Всі невільники-остовці, поляки, французи та інші вже нічого не робили, забирали у німців, що могли. Я розказав про Петю Василеві. Він покликав одного поляка, що їздив кіньми. Я з двома хлопцями поїхали до лісу і привезли Петю до села. Бідолаха дуже мені дякував, що я йому врятував життя. Що з ним сталося потім — не знаю, бо нас, в`язнів концтаборів і полонених, згодом перевезли до Ґарделеґена.
Я пішов шукати товаришів, які уникли смерті. Із трьох з половиною тисяч в’язнів з цілого транспорту врятувалося тільки п’ятнадцять і нас чотирьох — я, Славко, Михайло і Петя. Всі — українці. У транспорті було багато французів, але всі вони загинули. Тих, що померли з голоду в вагонах, і тих, що падали на дорозі, завезли на поле. Там стояла якась клуня, їх поскидали на купу і мали спалити. Але не встигли. Американці наказали поховати кожного в окремій могилі і на кожній поставити дерев’яний хрест. Таких хрестів було тисяча сто шістнадцять. За один день на полі з’явився великий цвинтар. Його фотографії були в американських журналах. На жаль, у мене не збереглися. Для тих, кого розстріляли в лісі, викопали велику яму, їх тіла загорнули бульдозерами до спільної могили.
Так закінчився смертний похід. Скільки матерів не дочекалися своїх синів, скільки сиріт не дочекалися своїх батьків, а жінок — своїх чоловіків! Ніколи вони навіть не дізнаються, де їх поховано. Фашистські варвари хотіли стратити усіх свідків гітлерівських катівень, щоб світ ніколи не дізнався про їхні фабрики смерті. Але всіх знищити не встигли. Доля вирішила інакше. Свідки залишились, і головних катів судили у Нюрнберзі на очах усього світу.
Ми перебували в тому селі два дні. Потім американці перевезли нас — колишніх в’язнів концтаборів і полонених — до повітового міста Ґарделеґен. Там були велика військова база, шпиталь, до якого привозили ранених з фронту. Сюди прибували рекрути, тут відбували військовий вишкіл, звідси їх відсилали на фронт. Були тут і магазини з харчами для війська.
Щодня до того табору, де нас примістили, прибували полонені різних національностей. Найбільше — руских. Місця було багато. Ми з Василем узяли собі кімнату в шпиталі на поверсі.
Коли вже влаштували кімнату, пішли шукати харчі й одяг. Довго не треба було шукати, бо недалеко була база, в якій було ще багато продуктів. Там ми набрали, скільки могли занести, м’ясних і яринових консерв, макаронів і цукру, занесли до своєї кімнати.
Потім пішли шукати одежі й знайшли магазин, в якому було повно одежі, білля і взуття. Тут рекрути здавали свою цивільну одежу і взуття, а їм давали військовий уніформ.
Велике приміщення було завалене валізами з одежею. Ми вибрали собі найкращі речі: вбрання, білля і плащі, набрали одежі, скільки могли занести до кімнати. Тепер ми наїлися, оділися, але що нам далі робити?