Я не можу почати розповідь, не познайомивши спершу читача з моїми товаришами — капітаном Дхірендрою Натхом і паном Чаном. Не знаю, як і висловити своє захоплення цими дужими, сміливими людьми, що в ті важкі дні були зі мною. Перед ними я заборгував навіки: коли б не вони, мене давно не було б на світі. До самої смерті я з глибокою повагою згадуватиму капітана Дхірендру Натха. Його чесність, мужність і тверду віру в перемогу не могла похитнути ніяка небезпека, і я пишаюсь таким другом. А пан Чан? Хоч я й не дуже розуміюсь на людях, а проте знаю, що таких мудрих і рішучих людей не часто зустрінеш у нас. Під час подорожі я не раз мав нагоду пересвідчитися в його дивовижній вигадливості та залізній логіці. До того ж він такий самий сміливий, як і Дхірендра, і хоч був огрядний, а ніколи не знав утоми. Я щасливий, що зустрівся з такими чудовими людьми на початку нашої подорожі. Тепер мені навіть страшно подумати, що було б зі мною, коли б не вони. Немає сумнівів, що я загинув би тоді в Нубійській пустелі і шуліки та яструби порозтягали б мої висхлі кістки.
А сам я аж ніяк не схожий на цих людей. Природа не наділила мене властивостями, потрібними для сміливців, Я не вмію орудувати зброєю та й, крім того, не маю ані найменшого бажання йти на небезпеку або важити життям.
Я змалку кволий і хирявий; ви легко повірите цьому, коли скажу, що я заввишки ледве сто шістдесят сантиметрів, а важу тільки п’ятдесят кілограмів з невеликим гаком. Груди в мене вузькі, спина сутула та ще й голова надміру велика. І хоч у школі мене вважали за одного з найздібніших учнів і за мої успіхи дали чимало нагород, але на спортивному майданчику я не відзначався: крім того, що я не був дужий, мені бракувало волі до перемоги, потрібної кожному спортсменові.
Батько вмер, коли я мав вісім років, і його спадщина перейшла до рук опікунської ради. Коли я дійшов повноліття, цю спадщину віддали мені. Маєтності, яку залишив мій батько, було цілком досить, щоб я зміг набути освіту і віддатись науковій роботі.
Я хотів одного — вчитись і вчити інших. Сорок років життя я віддав улюбленій справі — вивченню історії Стародавнього Єгипту; що більше я набував знань, то зростала й моя любов до науки.
Я викладав у Непальському коледжі і у Відехському університеті, де мене обрано почесним доктором. Крім того, я був членом Комітету, що збирав кошти для Фонду дослідження Єгипту.[1] Коли я мав тридцять п’ять років, мені вже доручили відповідальну посаду охоронця Історичного музею в Наланді;[2] на цій посаді я перебуваю й досі.
Може, останні рядки здадуться вам не зовсім скромними, але я повинен сказати це, щоб ніхто не вважав описані тут події вигадкою: така поважна і шанована людина, як я, не стане підривати свій авторитет, розповідаючи якісь побрехеньки. Я не з тих людей, що знічев’я пишуть пригодницькі повісті, - для вчених найдорожча за все правда. А якщо хто-небудь не повірить мені, то нехай сам відвідає дивовижне місто Мітні-Хапі. Там, у саду, що розкинувся на північ від царського палацу, він побачить склеп, де поховано мумію чоловіка, який служив колись адвокатом у Верховному суді міста Патни.
Розділ І
СЕРАФІС
Насамперед треба сказати про те, що спонукало мене вирушити в цю незвичайну подорож. Напевне, більшість читачів знайомі з історією Єгипту лише в загальних рисах, тому я розкажу про одну епоху з життя цієї стародавньої країни.
На стінах одного фіванського храму зображено похоронну процесію, що проводжає Серафіса (або Серапіса — як читають це ім’я інші вчені) в останню путь. З ієрогліфічного напису та малюнків відомо, що Серафіс був одним з найбагатших людей у Єгипті і вважався за приятеля тодішнього фараона.
Ми не знаємо, чи належав Серафіс до царської династії, чи ні, та це й не має особливого значення для нашої розповіді. Очевидно, він був верховний жрець або обіймав високу державну посаду, бо його ховали так пишно й урочисто, як фараона. Разом з тілом Серафіса у гробницю поклали незчисленні скарби. З ієрогліфічного напису відомо, що кубки, глечики, скрині та погребці на їжу, зброю, одяг і прикраси, поставлені поряд із саркофагом, вилито з щирого золота і прикрашено майстерно викарбуваним портретом Серафіса.
На стінах фіванського храму зображено похоронну процесію; попереду йде жрець із священним жуком-скарабеєм у руках. На малюнку цей жук-скарабей у кілька разів більший, ніж він є насправді.
Під час моєї другої подорожі по Єгипту, коли саме широко розгорнулися розколини Фів, мені пощастило ще раз відвідати цей храм і на щойно відкопаному камені прочитати напис, де розповідалось про похорон Серафіса. Я дуже зрадів цій знахідці. Особливо цікавим і важливим видалось мені от що; місце, де поховано Серафіса, зображено на камені у вигляді двох скель, на яких сиділи яструб і шуліка. Внизу, під скелями, простяглася величезна змія.
1
Фонд дослідження Єгипту —
2
Наланда —