Проводжаючи воїнів до потайного ходу, я згадав підземелля на березі Мерідового озера, що мало три тисячі кімнат; деякі з них я бачив на власні очі.
Попереду йшов раб із смолоскипом у руці. Він вів нас із кімнати в кімнату, і мені здавалося, що ми йдемо вже дуже довго.
Нарешті ми пройшли величезну залу, що мала не менш як двісті п’ятдесят квадратних метрів площі; стеля тут така низька, що людина, трохи вища за середню, могла легко дістати до неї рукою, навіть не стаючи навшпиньки. Хоч я не інженер, проте здивувався, коли помітив, що в залі не було жодного стовпа, який підтримував би таке величезне склепіння.
Раб зупинився біля статуї, що нічим не різнилась від статуй сидячих писарів на дорозі до Мітні-Хапі.
Бакні підійшов і, видно, повернув якийсь механізм, бо статуя відсунулась убік, і в стіні перед нами з’явилася вузька щілина, а за нею кілька східців.
Бакні попрощався зі мною, мовчки наблизився до підземного ходу, спустився вниз східцями і зник у пітьмі. Гвардійці низкою рушили за ним. Вони були спокійні, хоч знали, що перед ними важка й небезпечна справа. Я схвильовано дивився на цих героїв, готових загинути, але виконати свій обов’язок.
Останній ішов Дхірендра в масці Анубіса. Він поклав мені руку на плече і тихо сказав:
— Прощавайте, професоре! Якщо ми з вами загинемо в цьому бою, значить, так судилося. Про мене не турбуйтесь: я самотній, як і ви, немає в мене ні дружини, ні дітей — нікого, хто побивався б за мною… Колись я жив в Аллагабаді і любив вечорами ходити в парк Хусро та пригощати дітлахів ласощами…
— Ви знаєте, і я любив це, — усміхнувся я.
Дхірендра засміявся. Раб здивовано глянув на нього: він ніколи не думав, що бог смерті може сміятися.
— Всі ми схожі один на одного, хоч скільки б нам було років, — промовив Дхірендра і спустився в підземний хід.
Я довго прислухався до його кроків і, коли вони затихли, звернувся до раба:
— Ти залишишся тут?
— Так, вхід одчинено, і я мушу дочекатися загону, що прибуде зараз охороняти його, — відповів раб.
Мене пригнічувала пітьма, і я спитав з острахом:
— Як же мені повернутися?
— Візьміть мій смолоскип: я не дитина і пітьми не боюсь, — сказав він. — Я не можу провести вас, бо не маю права одійти звідси. А ви йдіть із смолоскипом і пильно дивіться собі під ноги. Сліди, що ми залишили, виведуть вас нагору.
Я зрозумів, що раб трохи кепкує з моєї полохливості, але не міг перебороти себе. Мені було моторошно залишатися далі в цьому похмурому підземеллі і хотілося скоріше опинитись у палаці, хоч би там знову точився бій.
Я взяв смолоскип і рушив назад. І справді, на підлозі підземного ходу лежав товстий шар пилу, що осів тут за тисячоліття, і наші сліди були дуже помітні.
У підземеллі я забув про біг часу і, повернувшись до палацу, здивувався: надворі вже зовсім розвиднілось. Але ще більше вразила мене тиша. Я ввійшов у кімнату до цариці, де були Чан та Яхмос, і спитав:
— Що сталося? Чому вони не нападають?
— Вони можуть піти на штурм першої-ліпшої хвилини, — відповів верховний жрець. — Нохрі зібрав усіх своїх солдатів на майдані перед палацом. Мені здається, що він хоче напасти на нас з чотирьох боків.
Я вже казав, що палац стояв на правому березі ріки. Від головної брами до ріки вели широкі кам’яні сходи, схожі на бенареську набережну Панчгангагхат. Цими сходами, коли ми приїхали до Мітні-Хапі, спускалася цариця, щоб шанобливо привітати богів. Зразу ж за брамою починався сад; він оточував головний будинок палацу з півночі, заходу і сходу, а з півдня до самого будинку прилягав мур, такий високий, що на нього не можна було вилізти навіть драбиною.
Заколотники, вдершись через головну браму, зайняли на цей час увесь сад. Пробоїну було зроблено в передній стіні головного будинку, трохи ліворуч від входу до приймальної зали, до якої прилягала безліч маленьких кімнат.
З приймальної зали мармурові сходи вели на другий поверх, до зали засідань; там же були спочивальня цариці і тронна зала. Зійти нагору можна було тільки цим ходом.
Сходи були такі широкі, що на них могли стати в один ряд п’ятнадцять чоловік. Ми подумали, що рано чи пізно противникові вдасться розширити пробоїну, тому заздалегідь добре забарикадували сходи мішками з піском.
Нападу з флангів ми не боялись. Підпалити нас не могли, бо весь будинок змуровано з каменю. Отже, читачі, мабуть, вже уявляють собі, що ми не боялись навіть втратити приймальну залу: на сходах кількісна перевага Нохрі уже не матиме великого значення, солдатів там однаково багато не вміститься.