Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить з величезною швидкістю.
Місяць почав притягувати «Комету». Потрібно було гальмувати ЇЇ наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Потік газу вихоплювався із бокового сопла, і величезний космічний корабель повернувся хвостом наперед. «Комета» падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше. Сила тяжіння Місяця захопила корабель в свої невидимі сіті, і він мчав до нічного світила з наростаючою швидкістю.
Поверхня Місяця вже займала півнеба і, так само, як раніше Земля, здавалася грандіозною таріллю.
Знову заревів двигун. «Комета», стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалась на поверхню Місяця.
Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульту управління грудьми і, тримаючи пальці на білих кнопках, не відривав погляду від круглого екрану, на якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…
Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції! Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються в намічене коло.
«Земля, Земля! Я — Комета. Йдемо на спуск, йдемо на спуск!» увесь час говорив Загорський у мікрофон.
Ольга дивилася на батька, на Мілька, і тисячі тривожних думок шугало в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Михайло так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульту… Все обійдеться гаразд, цей посадить! А як тоді назад, як стартуватиме на Землю? Тут же немає ракетодрому, немає естакади…
— Останні кілометри! — піднесено тривожно вигукував Загорський у мікрофон. — Через кілька хвилин…
Раптом ракета стукнулась, струснулася, обірвалося ревіння реактора, і Ольга інстинктивно заплющила очі. Щось тверде ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: «Кінець». І все поглинула темрява.
Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно дрижала. Потому почувся голос:
— Треба медицину рятувати!
«О, та це ж Загорський, — впізнала Ольга. — Ще й жартує». Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримав її. Батько і Мілько, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.
Загорський підвів її до другого ілюмінатора.
— Дивіться, Олю! — патетично вигукнув він. — І запам'ятайте цю мить!
Ольга подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.
— Що — на Місяці хмари? — здивувалася вона. — Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла, оця густа хмара.
— Як то?
— Це він своїм двигуном розтривожив мільйоннолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?
— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського та дочки — А ви придивіться до цієї хмари пилу — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає так само, як пилинка!
Справді в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного на Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки дрібний пил, а й чимало каміння. Тепер усе це якось урочисто осідало вниз.
— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.
— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!
Усім стало відразу веселіше на душі.
— Еге, без своєї атмосфери не потикайся нікуди: ні на Місяць, ні на Марс, ні на Венеру, — усміхнувся Загорський, весело поглядаючи на Ольгу.
Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.
Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, оточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів, схожих на руїни старовинних замків, падали чорні тіні, і може від цього гірський пояс видавався ще більшим.