Враз Іван Макарович різко штовхнув його в плече і показав рукою вгору. Там, трохи попереду машини, сповзав зі скелі величезний плоский камінь. Він загрожував розчавити всюдихід, як сірникову коробку.
— Вперед! — скомандував по радіо професор, і Микола, не роздумуючи, дав швидкість.
— Проскочили!
Полегшене зітхання пролунало під скафандрами наших мандрівників.
Та ось тінь різко обірвалася, і перед очима Плугаря та Загорського розкинувся дивовижний краєвид. Вони зупинилися, вражені незнаною красою. Гори відступили на боки, а велика рівнина голубіла, переливалась самоцвітами, неначе море, коли воно усміхається блискітками синіє під прозорим небом. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина сяяла під сонцем міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення і зубчасті рештки скелі такого ж самого голубого кольору.
— Що це, Іване Макаровичу? — спитав Загорський, повертаючи свій скафандр то на професора, то на голубу долину.
— Зараз дізнаємось, — відповів Плугар. — Зафотографуйте на колір.
Професор пішов уперед, і Загорському здалося, що він іде по воді, іде по хвилях і не тоне. Микола дістав із багажника свій кіноапарат і почав крутити ручку.
Іван Макарович нагнувся, підняв кілька каменів, якими всіяна вся рівнина. Поклав їх на долоню, із них так і бризнуло голубе проміння. Сапфір?
— Навіть у каліфів із казок ІІІахерезади не було такого багатства! — захоплено сказав Загорський, підходячи до професора з кіноапаратом на плечі. — Цікаве явище природи!
— Так… Дуже цікаве, — задумливо відповів Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він вказав на кам'яний пагорб, на якому стирчав голубий зуб розчахнутої скелі. — Може, це робота сонця і холоду, а може, на неї впав метеорит… Потім дослідимо цю долину. Поїхали!
Коли б хто міг зафотографувати на кіноплівку, як всюдихід переїжджав долину, всіяну сапфірами, це були б чудесні кадри документального фільму. Гусениці машини відкидали цілий дощ камінців, а вони виблискували в променях сонця, неначе голуба вода. На шляху всюдихода дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати оцю машину, зупинити її залізну ходу. Але марно! Метал підминав каміння, несучи далі й далі своїх неспокійних господарів.
Селеніти
Чим довше їхали Іван Макарович та Загорський, тим різноманітнішими були краєвиди. То перед ними здіймалися червонясті гори, то простелялися вкриті сірим порохом рівнини. Інколи далина синіла точнісінько як ліси, оповиті серпанком. Але лісів не було, навколо лежали всякі мінерали — може й такі, які лише сняться геологам.
Всюдихід ішов зигзагами, йому доводилось часто петляти, обминаючи то кучугури жовтого піску, то сиве, поколоте каміння. Та ось шлях перетнуло вже знайоме Загорському висохле річище. Обходячи гірський кряж, воно звивалося біля його підніжжя, широким обривистим каналом відділяючи рівнину.
Микола потягнув на себе лівий важіль бортового фрикціона, повернув машину вздовж крутого берега, сподіваючись обійти перепону. Але руслу тому кінця не було. Зупинились. Загорський зійшов на пагорб. Звідси він побачив, що канал не тільки не відходить убік, а навпаки — величезною дугою тягнеться із сходу на захід. Як тут поїдеш на північ?
Професор у задумі стояв на крутому березі. Ні, не легко дістатись до величного кратера Тихо Браге! Навіть далекі підступи до себе він завалив скелями, покраяв ущелинами-каналами…
Широко ступаючи, Загорський підійшов до професора, і вони почали перемовлятися через свої рації.
— Іване Макаровичу! — сказав Загорський. — Нічого втішного нема. Це русло пішло на захід.
— Що ж ви пропонуєте? Повертатись ні з чим?
— Ні. Може попробуємо кирками прокласти спуски в канал? Тут небагато треба: мотор сильний, витягне.
— Оце ідея! — підтримав професор. — Але спочатку давайте обстежимо канал, знайдемо зручне місце. Значить, зробимо невеликі обвали берегів і переберемося?