— Видно, їхні інженери не додумались, — відгукнувся Загорський. — А правда, Іване Макаровичу, все це дуже дивне, ніби сон?
— Дивне… Це не те слово. Що дивного в тому, що життя таке різноманітне в своїх проявах? Тут краще сказати: цікаво! От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс, там побачимо щось інше…
— Теоретично це, звичайно, так, Іване Макаровичу. Але ми змалечку, тисячоліттями звикали до всього земного… О, ми вже й спустились!
Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували масивні шестигранні колони з якогось блискучого відполірованого каменю. Цим колонам не було числа — вони стояли, як гігантський кам'яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темноголубому фоні зненацька спалахнули в проміннях ліхтарів знайомі сузір'я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло просувалось далі.
Іван Макарович і Микола пробирались між колонами, сподіваючись, нарешті, дістатися до самого центра цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський та Іван Макарович стали, неначе вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху, крізь вузенький отвір, сюди проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало міріади голубих вогнів. А знизу, із самісінького дна, здіймалось багряне сяйво. Там з якогось дивовижного каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із серця оцієї охололої планети. А над головами виднілися викладені з мозаїки сузір'я, сріблився якийсь великий диск (Микола здогадався, що то — Земля).
Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли вражені витвором чиїхось розумних рук. Але то все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різнокольоровим промінням, що, відбиваючись з каменя на камінь, породжувало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушились, кинувшись на боки чорні тіні, і здалося, що то пробігли якісь живі істоти. Немов доганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що оточували «чашу». Вигук здивовання вирвався у нього з грудей:
— Гляньте! Селеніти!
Іван Макарович повернувся в той бік, де лягло світляне коло. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти — неначе грілися біля того холодного вогню, що жеврів там, унизу…
— Так, так, це, мабуть, селеніти, — радіював професор, ледве стримуючи хвилювання. Його тіло наче обсипало морозом.
Присвітили ліхтарями ще — нерухомі істоти бовваніли скрізь, по всьому ободу провалля, наче не в силі відірватися від споглядання його сяйва. Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, що зберегли форму живих істот. Справді, це були майже зотлілі останки селенітів. Коли професор торкнувся однієї постаті, вона розсипалась, лишився сам кістяк. Він був надзвичайно схожий на кістяк людини, але вражав своїми розмірами — довжина його сягала семи-восьми метрів.
— Недаремно вони побудували такі сходи! — сказав Загорський, міряючи кроками довжину кістяка. — Сім з половиною!
— Очевидно, сила тяжіння впливає на ріст вертикальних живих організмів, — сказав професор. — Он далі ще більші лежать.
Вони пішли поміж колонами навколо заглибини, і всюди в примарному світлі, що відбивалося від каменів, бачили зотлілі постаті. Селеніти спали вічним сном, і ніщо їх тут не тривожило: ні спека довгих днів, ні холод ночей, ні дощі, ні вітри, яких вони, звичайно, не знали і за свого життя.
В глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, оце видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття… жалю до цих дивовижних істот.
Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлогу, обіперлися спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Минуло кілька хвилин, і очі їхні почали помічати блиск сузір'їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.
— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.
Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної культури Місяця, призначення споруд, а може навіть і звичаї селенітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що оце грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті гинуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стискав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. Їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.