— Який же?
— А ви не образитесь?
— За відвертість не ображаються. Який же я?
— Ну, такий… сухар! — випалила дівчина, і рум'янець залив їй веснянкуваті щоки.
Мілько добродушно засміявся:
— От таке! Сухар? Здорово! А я вважав себе менше реалістом, а більше мрійником.
— Справді? Про що ж ви мріяли?
— От мріяв про оцей політ на Місяць…
— Я знаю, що не тільки мріяли.
— Звичайно. Я не Манілов. Мрії треба підкріплювати роботою.
— Ну, добре, ця ваша мрія здійснилась. А тепер?
— Тепер я мрію про політ на Марс… Знаєте, Олю…
Михайло не договорив. У кабіні раптом зробилося темно, неначе густа непроникна хмара заступила сонце. Вражені, вони кинулись до ілюмінатора. І справді — ракету окутала чорна запона пилюки. Крізь її товщу не могли пробитися сонячні промені.
— Що це таке? — тривожно запитала Ольга.
— Не знаю, — відповів Михайло.
— Може, це вибух вулкана?
— Не схоже. По-перше, поблизу немає кратера, по-друге, — ми відчули б поштовхи.
Довго вони дивилися, як поволі осідав пил і каміння, підняті з поверхні Місяця невідомою силою. Ольга зробила припущення, що може повернувся всюдихід, але Михайло пояснив їй, що всюдихід не підняв би куряви стільки і так високо. Та, зрештою, минуло чимало часу, а ніхто не піднімався в ракету. Завіса потроху осідала, вже крізь неї почало пробиватися сонячне проміння, а причина цього явища була незрозумілою.
— Ну точнісінько так, як при посадці було! — сказала Ольга.
— Дуже схоже, дуже схоже, — погодився Мілько і почав одягати скафандр. Ольга хотіла не пустити його, але він твердо сказав, що мусить вийти і подивитись.
Хвилин через п'ятнадцять він повернувся. Його обличчя було так само заклопотане, як і перед тим.
— Нічого не розумію! Треба зв'язатися з нашими. Спробуємо?
Ольга охоче погодилася. Вони сіли до рації.
— Я — Комета, я — Комета, — загукала Ольга в мікрофон. — Доповідаємо: несподівано знялася стіна пилу, несподівано знялася стіна пилу…
Кілька разів передавала вона і кілька разів переходила на прийом, але всюдихід мовчав.
Тоді взявся передавати Мілько, та результат був такий самий. Щоб не тривожити дівчину, Михайло пояснив це тим, що вони ж, все-таки, не радисти і, значить, не вміють як слід працювати на рації. А в самого скребло на душі: чому знялася така пилюка? Чому не відповідає всюдихід?
Непрохані гості
Ольга писала свій щоденник, коли почулося цокання біля вхідного люка ракети. Насторожено підняла голову, торкнула за плече Мілька:
— Чуєте?
Михайло прислухався. Справді щось наче шкребло по металу. Чи не повернувся Іван Макарович і Загорський?
Це ж, мабуть, подумала і Ольга, бо підійшла до ілюмінатора. Михайло подивився в другий. Всюдихода не було. Але все ж таки хтось біля люка є.
— Наші так швидко не могли повернутись… — зашепотіла Ольга. — Минуло всього три години. — Її обличчя було збентежене, а може й злякане. Вона стиснула Михайла за лікоть: — А що як… що як це прийшли селеніти?
— Дурниці!
— А що ж ви думаєте? Все може бути… можливо, селеніти — анаеробні істоти[3]…
Мілько швидко підійшов до рації і заговорив у мікрофон:
— Що сталося? Ви не можете відчинити люка, Іване Макаровичу? Чи це ти, Колю?
— Чую карош, — зазвучала в навушниках ламана мова. — Мі ваш колега, откривайт, пожалюста.
— Одну хвилину! — вигукнув Мілько і виключив рацію. — Видно, прибула ще одна ракета із Землі, — сказав до Ольги. — Цікаво! Зараз я їх впущу. А ви… а ви, Олю, сховайтеся в коридорчик!
— Чому?
— Та так, знаєте… Ніхто ж не знає, що ви тут, ну, й нехай… Ідіть, ідіть, я не хочу, щоб вони вас бачили!
В його голосі було стільки прихованої рішучості і разом з тим благання, що Ольга послухалась. Швидко спустилась в «коридорчик», в якому розташовані допоміжні установки, і закрилась люком.
Михайло впустив гостей.
Їх зайшло двоє — один тонкий, високий, другий — середнього зросту, кремезний, як і Мілько — теж у скафандрах. Михайло з цікавістю дивився на цих двох. Вони ж «земляни»! Скинувши скафандри, прибульці полегшено зітхнули.
— Здраствуйт, колега! Ваш перелітать змусив нас поспішить. Але палма пріми ваш. Карош! — випалив кремезний.
— О, у ваш кабіна — озон! — повів носом високий. — Люксус!
— Радий з вами познайомитись, — сказав Мілько, гостинно запрошуючи сідати.
Вони без церемоній сіли, розвалившись у кріслах, і незабаром відчули себе як дома. Дізнавшись, що професор і радист поїхали в експедицію, кремезний пожартував: