— Експедиція в експедиції! Очень карош! А як вас звайт?
— Михайло Мілько, механік.
— А ми — Джім, — показав на себе кремезний, — а то — Джек, — тикнув пальцем на високого. — Геологи, хіміки. Нас послала сюди солідна військова фірма.
Сидячи на металевих поручнях у своїй схованці, Оля добре чула розмову і ледве стримувала сміх: як же немилосердно перекручували мову оці джентльмени! Їй кортіло вийти і чистою англійською мовою присоромити їх за такі лінгвістичні трюки.
Спочатку Джім і Джек поцікавились конструкцією ракети, навперебій запитуючи про роботу атомного двигуна, радіолокаторів, систему керування. Їх також цікавили запаси рідкого кисню, води. Мілько відповідав дуже загально, торкаючись не самої конструкції корабля, а лише її принципів, про що вже писалося в пресі. Щождо запасів, то тільки й сказав:
— Нам вистачить!
«Молодець Миша! — подумала Ольга. — Дипломат!» А гості, вихваляючись, розповідали про свою ракету з дивною відвертістю. Особливо розмальовували устаткування.
— Першокласний хімічний лабораторія!
— Багато вибухових речовина! Мілько іронічно спитав:
— Хіба ви сюди прибули воювати?
Це запитання їх не збентежило. Так, вони мчали крізь холодний світовий простір не для прогулянки. Їх цікавлять стратегічні матеріали, вони проведуть на Місяці серію дослідів, що дасть грізну, невідпорну зброю і великий, просто грандіозний бізнес їхній фірмі.
Ольга насторожилася. Не науковці, а військові бізнесмени — ось хто прибув сюди.
А вони вже говорили про воєнне значення Місяця, про поклади урану і кобальту, які вони сподіваються тут відкрити.
— Подивіться! — вигукнув один із них. — Он Земля! Який чудовий мішень — повертайт кожний сторона! Встановляй атомний катапульта — і роби контроль над всякий країна! — Він ляснув пальцями, неначе батогом. — Хто тримайт Місяць — той володій уся Земля! Це єсть лозунг наш фірма.
Михайло сказав:
— Наука мусить служити для добробуту людства, а не для руйнування цивілізації.
На це вони в один голос відповіли:
— Пропаганда.
Людство, цивілізація, культура, прогрес, добробут… О, вони вже наслухалися подібних тирад. Але чи такий уже гарний добробут у колеги Мілька — видатного інженера? Який особняк він має в Москві? Скільки машин і шоферів налічує його власний гараж? Чи може він має автожир? Та, зрештою, — чи товста його чекова книжка?
Все це було сказано вкрадливим голосом, пройнятим доброзичливою іронією.
«Яка страшна обмеженість! — подумала Ольга. — Ну! Вона б задала їм перцю!» А Мілько, видно, стримуючись, каже:
— Нам ні про що говорити, панове.
— О, ми тільки починайт наш розмова!
І далі Ольга почула таке, що мурашки забігали по її тілу: «гості» пропонували Мільку «порвати з комуністами» — тобто зрадити Батьківщину — і перейти на службу до них. Він стане мільйонером, бо йому ж буде сповна виплачено вартість космічного корабля, ну, і гонорар за роботу на них. Від босса фірми вони мають повноваження…
— Покажіть. Які повноваження?
— Ми можемо принести підписаний чек! Мілько криво усміхнувся:
— На скільки?
— На… на п'ятсот тисяч!..
— Малувато. Але шкода, що зараз його при вас нема… — В чорних Михайлових очах стрибали бісики. — Пуста розмова, панове.
Гості були задоволені з свого візиту. Дивилися на Мілька, як на засватаного. Вони шкодують, що не можуть відразу вручити чек. Але за цим діло не стане… Незабаром принесуть.
Це вже вони говорили із скафандрів. Замкнувши за ними люк, Михайло допоміг вибратися Ользі.
— Чули, які остолопи? — засміявся, блискаючи білими зубами.
— А навіщо вам було комедію розігрувати?
— Їх двоє, та ще й пістолети в кишенях. Дивлюсь — рукоятки стирчать. Ох, і остолопи ж!
— Треба наших попередити. Ольга сіла за рацію.
— Я — «Комета», я — «Комета»…
Зв'язку встановити не вдалося. Спробувала посилити живлення — щось тріснуло, погасли лампи. Мілько поставив запасні. Але знову ніякого результату. Ольга ворожила біля важельків, аж поки й ці лампи не перегоріли. Повернула розгублене обличчя до Михайла:
— Я піду назустріч всюдиходу — попереджу. Правда ж, вони вертатимуться тим же шляхом?
— Треба сподіватися. Можна попередити їх запискою…
— Вірно! — зраділа Ольга. — Складу купу каміння, а зверху — записку.
Сіла до столика, почала писати.
— Напиши ще таку записку: «Небезпечна зона. Смертельно».
Він і не помітив, як перейшов на «ти».
— Навіщо?
— Це для «гостей». Покладеш на їхньому сліду метрів за п'ятсот від нас. Побояться чек нести.