— Здорово! Ідея!
Вона старанно виводила літери.
Сліди на поросі
Стривожений, сидів професор Плугар біля величезної колони підземного храму. Десь в глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак в ньому самому жевріла тривога. Що стало ся з Миколою? Де він затримався? — пекли думки. З'явилися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж — все могло трапитись. Юнак міг впасти і пошкодити кисневий балон… Чому він мовчить? Може розбилася рація…
Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж можуть повести його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський.
Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, роздивлялися зотлілих селенітів. Тільки вдвох — а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо «чаші», і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те саме місце, де сидів щойно. «Еге, — подумав він, — починаю блудити… Це негаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спокій, спокій!».
В тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором. Йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху від тунельного отвору, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, все ж таки дістався туди. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. «Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить він повернувся!» Так, сумніву не було: Загорський повернувся. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки йшли так, як і треба — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…
Пройшовши хвилин п'ять, професор і незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Іван Макарович ступав обережно, неначе по тонкому льоду. Сліди Загорського вели все далі й далі. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Чіткі сліди в поросі вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може навіть страху, ні на мить не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — на такій віддалі від самої Землі (майже 400 000 кілометрів) та ще й забратися в залиті темрявою надра Місяця! Ні, така подорож на планету, екскурсія по ній не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!
В цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.
«А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано виринула думка. — Що тоді?» Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому зробилося моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав від себе чорні думки. «Ну, що за дурниці! — підбадьорив себе. — Десь же тут Загорський». І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.
Та ось сліди в поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з таких менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні і обернувся лише тоді, коли побачив світло професорового ліхтаря.
— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться, — письмена чи може їхній живопис…
— Товаришу Загорський! — суворо проказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?
— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдувався Микола.
— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Оголошую вам зауваження!
Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і віковічна темрява селенітського житла огортала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.
— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…