— Чому ви так думаєте, Іване Макаровичу? — спитав Микола, фотографуючи рельєф, який потрапив у світляне коло.
— Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімдесят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув раніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. 1 коли з втратою води і атмосфери життя тут поступово згасало, то на Землі воно тільки почало розцвітати…
Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше, ніж в інших. Тут, куди не глянь, під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різнокольорових камінців. Іван Макарович присвічував обома ліхтарями, а Загорський пустив у хід кіноапарат.
Невідомо, яке призначення мав цей просторий зал. Може, тут жив учений-селеніт, можливо, містилася школа, музей чи якийсь інший освітній заклад, — але вся стіна його, що утворювала собою правильне коло, була вкрита картинами з кольорових мінералів. Картини були обведені стрічками різноманітних геометричних фігур, які професор Плугар назвав селенітським письмом.
Ось підряд кілька пейзажів Місяця. Художник-селеніт досить майстерно зобразив діючий вулкан — з кратера виривається лава і вогненним потоком суне до синьо го лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, очевидно — ріка.
— Значить, все тут було — і ліси, і річки, — каже Іван Макарович. — Економте плівку.
Плугар пересуває коло ліхтаря, і перед ними постає безмежна рівнина, вкрита якоюсь рослинністю, в небі — хмара із стрілою блискавки і косі струмені дощу.
— Для мешканців оцього підземного поселення це вже, мабуть, звучало казкою… — задумливо продовжує професор. — Бо коли вони закопалися сюди, таких атмосферних явищ на Місяці вже давно не було.
На іншій картині вони побачили велетенського звіра, що перестрибував через річку. Він скидався на оленя, але величезні гіллясті роги були в нього не лише на голові, а й по всій спині.
Довго стояли Плугар і Загорський перед однією загадковою мозаїкою. На чорному фоні було зображено розпечене світило — очевидно, Сонце, на якому стався грандіозний вибух. Добре показано, як звідти розлітаються в різні боки золоті згустки речовини, і ось уже йдуть по своїх орбітах планети. На деяких з них, видно, в свою чергу сталися вибухи, і від них також відірвалися згустки — вже набагато менші.
— Та це ж зображена селенітська теорія походження Сонячної системи! — вигукнув професор. — Цікаво, цікаво…
— В чому ж вона полягає, ця теорія? — спитав Загорський.
— Коли буде розшифровано селенітське письмо, тоді матимемо про неї повну уяву. А зараз можна сказати одне: селеніти-космогоністи, очевидно, вважали, що планети створилися з речовини Сонця і що ця речовина була викинута з нього завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники планет. Досить-таки цікава теорії… Подібні, хоча й не зовсім такі, припущення робили й земні астрономи. Але тут маємо струнку, мабуть, грунтовно розроблену теорію.
Іван Макарович повів прожектором, і раптом у світлі з'явилася голова селеніта. Нашим мандрівникам на мить здалося, що селеніт іронічно посміхається. Освітили всю його постать — він сидів на колінах під зображенням космогонічної теорії спиною до стіни. Окремі деталі його великого тіла — обличчя, руки, можна було уявити лише при деякій фантазії. Це була наче тінь колись живої істоти.
— Може це автор космогонічної теорії? — спитав Загорський.
— А бачите — він зотлів, а думка його живе!
Світлом намацавши вихід, Плугар і Загорський залишили округлий зал. У них був хороший настрій: може це була просто радість нововідкрить, а може приємно було дізнатися, що селеніти жили тут не як кроти, що це були істоти, здатні до абстрактного мислення. Одне тільки якось гірко вражало синів Землі — і на зображеннях, і в натурі вони бачили селенітів усе в одних позах — або стоячими на колінах, або лежачими ниць. «Що, яка темна сила не давала їм випростатись? — міркував Плугар. — Мабуть, було щось таке, що сковувало їхній прогрес, інакше вони б не загинули — або врятували б свою планету, або дісталися б на Землю».
— О, а це що? — присвітив Микола в закуток. — Подивіться, Іване Макаровичу!