Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря впізнав цілу колонію грибів!
— Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повітря і без води?
Ця, здавалося б, незначна знахідка глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає грунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!
Після того, як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макарович зірвав їх кілька штук і поклав до сумки.
Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімались сходами вгору, то стрибали вниз, то, не вагаючись, спускалися в якісь колодязі-шахти. І скрізь були приміщення — неначе соти в стільнику, і стільник' той мав, очевидно, безкінечну кількість поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це собі виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Заблудитися вони не боялися: за ними тягся добре видний при світлі слід у поросі. Сумки їхні вже були повні всяких зразків чудернацьких кам'яних речей, виробів із скла і теракоти. Але бажання побачити, пізнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх вперед. Їм хотілося ще знайти сліди металів. Ішли, перемовляючись через свої рації, поводячи перед собою снопами електричного сяйва.
На одному великому перехресті зупинились. Посередині тут чорнів круглий отвір, в який ледве не полетів професор Плугар. Присвітивши вгору, він побачив подібний отвір і в стелі, — схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і внизу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього, обличчям до вулиць стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам'яні жінки в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.
— О, це треба обов'язково сфотографувати! — захоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється!
Справді, стало видно, як удень, як на поверхні: кулі відбивали світло одна від одної і створилась ціла сітка променів. Побачивши якийсь кам'яний стовпчик, Микола став на нього і почав крутити ручкою кіноапарата. Націлюючи об'єктив то в той, то в інший бік, він втратив рівновагу і, зіскакуючи з підвищення, вхопився за плече Івана Макаровича.
— Що ви зробили! — зойкнув професор.
Микола подумав, що завдав йому болю, але тут же побачив якісь зблиски в отворі і з жахом зрозумів: упали ліхтарі. Від несподіваного поштовху Іван Макарович зненацька впустив їх.
Зляканими очима дивилися Плугар і Загорський в безкінечно глибокий колодязь, в якому, неначе два світлячки, мелькали ліхтарі. Раз по раз у глибині спалахувало сяйво — то, мабуть, відбивали світло скляні кулі, встановлені на перехрестях в нижчих ярусах цього дивовижного міста. Нарешті, все внизу погасло — ліхтарі або розбилися, або втонули у поросі. Тут же, де непорушно стояли Плугар і Загорський, було ще видно.
— Дивіться, дивіться, Іване Макаровичу! Ці кулі ще світять!.. — в нервовому збудженні вигукнув Микола. — Вони, мабуть, здатні зберігати, втримувати світлову енергію… Біжімо! Іване Макаровичу! Може ми ще встигнемо…
Професор Плугар мовчав. Темрява швидко клала тіні на його обличчя, він стиснув Миколину руку, наче бажаючи передати юнакові свою витримку. Юпітери — і ті, що біля отвору вгорі, і ті, що в руках кам'яних жінок. — гасли з кожною секундою. Темрява, густа непроникна темрява насувалася з усіх боків. Чорним зловісним крилом закрила вона далину тунелів, махнула на скульптури… І враз Миколі здалося, що він осліп: не видно було зовсім нічого. Нічогісінько!
— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — сказав він у розпачі.
— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Нам треба спочатку пригадати увесь шлях, а потім уже рушати. А як доберемося до храму — там уже рукою подати.
Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка і його охоплювала смертельним холодком. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього міста за раз дослідити не можна! Важливо було встановити сам факт його існування…