Ольга сиділа, поклавши руки на стіл, і задумливо дивилася в зал. На неї націлювалось багато об'єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це її не зворушувало. На «Кометі» вона лише пасажир — з чого ж тут радіти? Інше діло — геолог Петров, інженери Мілько та Загорський… Вони побувають на Місяці! «Невже я заздрю? — подумала Ольга. — Це погане почуття». І вона почала дослухатись, про що говорив перед мікрофоном батько.
— … Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Ця швидкість становить вісім кілометрів на секунду. Решту — чотири кілометри — ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, нам легше буде перенести пришвидшення, а нашій «Кометі» — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин після старту із Землі ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з'ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планують магнати імперіалізму!
Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Ольги нецікаво, але змушена була сидіти, слухати.
— Розкажіть про двигун «Комети».
До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до залу чорними очима.
— Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти сотні тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджуватиме реактор і під впливом його високої температури перетворюватиметься на газ — кисень і водень. З величезною силою вириватиметься цей потік розпеченого газу із дюз ракети і кидатиме її все вперед і вперед. За кілька хвилин роботи реактор випорожнить половину баків. Їх ми знову наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для спуску на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…
Ольга відчула на собі чийсь погляд. Придивилася. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Ольгу своїми гострими очицями, а коли дівчина глянула на нього, — зобразив посмішку, підійшов до сцени і жестами попросив її зійти. На вигляд йому було може років п'ятдесят, хоча бороди й вусів не мав. «Що йому потрібно? — думала Ольга, підходячи. — Невже хто з наших знайомих?»
— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — Просимо вас, Ольго Іванівно, бути нашим спецкором на Троянді космосу…
Ольга хотіла відмовитись, але не встигла й слова сказати, як він забубонів ще швидше:
— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть. Я з таким посвідченням ось уже й життя кінчаю, а не скаржуся!
Ольга засміялася. Товстун, вважаючи, що справу погоджено, потиснув їй руку і не по літах швидко юркнув на своє місце. Щойно Плугарівна зійшла на поміст, як її покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернулася. Цього разу до неї підійшов юнак. Обличчя зашарілося, як у дівчини.
— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором на штучному супутнику. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі — дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!
Ользі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, вона спитала:
— А як зветься ваша газета?
— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів… Ось і посвідчення для вас…
Ольга взяла посвідчення і кинулась на сцену. Але шлях їй заступила пишна дама, обвішана сумками.
— Впіймалася, дорогенька, — вона фамільярно взяла Ольгу під руку і повела по сцені. Я із радіожурналу для немовлят «Агу». Агукніть нам із Троянди хоч раз на тиждень! Малюки щасливо засміються… Так, знаєте: «А-гу-у!»
— Добре… Посвідчення не треба.
— Значить, агукнете?
— Агукну.
Ольга ледве дісталася до свого місця. Хтось іще кликав — не звертала уваги. Слухала, як відповідав Мілько. Він від природи якийсь небалакучий і тепер з трудом видобував із себе слова.