Кілька годин спускалися з «поверха» на «поверх» наші мандрівники. Перехід зовсім не втомливий для м'язів, але нерви були весь час в напрузі, і саме це стомлювало. Які ще несподіванки чекають на них в цьому дивовижному місті?
Поки що нічого нового Ольга не помітила: понад тунелем тяглися такі самі приміщення, як і в районі храму; в них може і є щось інакше, та розглядати було ніколи.
В кількох місцях натрапили на обвали — із тунельного склепіння повипадали камені, великі кучугури їх перетинали шлях. Але освітлювальна система була, на щастя, неушкоджена, і Ольга вела батька та Загорського все далі й далі. Спочатку доводилось спускатися східцями, а потім вони потрапили в такий тунель, що великими закрутами вів, здавалося, до самісінького центра планети.
Нарешті, Іван Макарович наказав зупинитись.
— Гадаю, що досить. Ми вже на великій глибині… Хлопці не заперечували.
Ольга облюбувала просторий зал.
— Ого, та тут цілі штабелі якихось кам'яних плиток! — вигукнула вона. — Буде з чого добувати кисень. Та кладіть уже свої тюки.
Вона старалася говорити так, ніби нічого особливого й не сталося, хоча тривога наповнювала її душу, як наповнюють зимове небо колючі зорі.
— Щодо плиток, то ти не поспішай, — обізвався Плугар, обережно опускаючи свій тюк на підлогу, встелену шаром м'якого пилу. — Вони що — спеціально оброблені? Складені в якомусь порядку?
— Так, тату! Вони складені неначе в стелажі…
— Може це селенітська бібліотека? — обізвався Загорський. Він стояв біля своєї ноші, безпорадно опустивши руки.
— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович, — може, бібліотека, може, архів документів. Ану, дай, Олю!
Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєфних виступів чи заглибин.
— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович. Ольга витерла, придивилась.
— Вони різнокольорові. Якась мозаїка кольорових плям.
— Штучна?
— Ні, наче природна.
— Ну, добре, розберемося потім. Але для кисню доведеться шукати каміння деінде. Давайте розташовуватись.
Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.
— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилесос? — жартувала вона.
Увесь час — допомагаючи розв'язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку, може, в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.
Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних — щоб спали не менше двадцяти годин підряд.
За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення атмосферою, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почали видобувати «атмосферу».
Як тільки прохід щільно заладнали кам'яними «дзеркалами», скляні кулі, що освітлювали зал, погасли.
— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.
Ольга включила ліхтар, провела ним по залу, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п'ять — одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.
Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.
— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.
— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще: — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?
— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоча вони, мабуть, складені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу «квартиру» світло якось проникало… Не обов'язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.
— Де ж тоді джерело?
— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може, селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.
— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.
— А що ж ви думаєте.
Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:
— Ну, що там показує барометр, Олю?
— А я й забула про нього! — схопилась дівчина. — Працює! «Ясно» показує — дощу можна не боятись!
— Тоді скидаймо свої чохли.
Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.