…Народжувався новий день — другий великий день перебування людей на Місяці. Довжелезна місячна ніч відступила перед сонячним промінням. Спочатку воно зблискувало на вершинах високих гір, потім поступово спускалося вниз і, зрештою, заливало все більший і більший простір планети. «Серпик» ріс. Ось його ріжок черкнувся поваленої «Комети» — великий блискучий ілюмінатор її не то що засяяв — спалахнув! Загорському, який вибрався з «підземелля» на поверхню і самотньо порався біля всюдихода, цього радісного блиску не видно було: адже ракету заступали гори. А от екіпаж другого астроплана, що з величезною швидкістю наближався до Місяця, може й помітив цей гострий блиск!
Настроївши радіостанцію всюдихода, Загорський сидів, підставивши плечі ласкавим сонячним променям. Раптом його ніби штовхнуло — схопився на рівні ноги і став на сидінні машини. В навушниках чувся якийсь шум! Може, це просто в голові шумить? Чи, може… Кинувся до пульту рації. В захисних рукавицях все ж таки було незручно працювати на ній, і Загорському здавалося, що він занадто довго возиться з важельками. Нарешті — тріск і уривок фрази:
— …Та…та…ку!
Ще кілька поворотів маленького важелька, і в навушниках зазвучало зовсім чітко:
— Комета, комета… Ідемо на посадку! Незабаром Загорський побачив і саму ракету. Наче велике срібне веретено поволі спускалося з чорного неба. З нижнього кінця його вихоплювався золотий сніп. Ось «веретено» сховалося за гірськими шпилями. «Чи вдало сіли?» тенькнуло Миколине серце. Він почав швидко працювати на передатчику.
— Вітаємо з прибуттям, товариші! Наше місцезнаходження…
Зв'язок встановити вдалося! «Комета-2» сіла благополучно неподалеку першої ракети. Загорський хотів під'їхати до них всюдиходом, але мотор не працював: мабуть, від різкої зміни температури щось у ньому попсувалося. Тоді він попросив їх прибути сюди якомога скоріше.
Нервово походжав біля всюдихода. Здавалося — їх довго немає. А коли вони прибігли, — троє дужих, швидких, як вітер, — від хвилювання він не міг вимовити й слова. Дружні потиски, обійми.
— А де ж ваш екіпаж?
— Ходімо, ходімо, не можна гаяти й хвилини! — вигукнув Загорський і першим спустився до входу в тунель. Цього разу він просто стрибнув у глибоке річищу. А за ним і прибулі товариші. В тунелі, спускаючись гігантськими сходами до храму, Загорський розповів про нещастя. Ішли не зупиняючись й на мить. Навіть зотлілі селеніти не звернули на себе їхньої уваги. Вони тут пролежали довгі тисячоліття — почекають і ще, а Ольга та Михайло…
Сходили з яруса на ярус.
Нарешті — «бібліотека». Ось і той злощасний кам'яний люк.
Тепер, коли далека Земля надіслала допомогу, коли поруч були товариші, в серці Івана Макаровича з'явилась надія. Йому хотілось вірити, що Михайла й Ольгу все-таки вдасться врятувати.
— Якщо вони не розбилися, то чи вистачить у них кисню?
— Повинно вистачити… — невпевнено відповів Плугар. — У них запасні балони…
Швидко склали план розшуків. Найголовніше — це взяти якомога більше кисню. Зійшовши вглиб, обстежити не один тунель… Плугареві лишатися біля кисневої апаратури. Загорський, на випадок потреби, вертатиметься і підноситиме нові балони.
— Ех, був би оце канат! — сказав один. — Можна б просто в колодязь…
Вони пішли і швидко зникли за поворотом.
Селенітське море
Цілковита темрява засліпила Ольжині очі, у вухах наче вітер зашумів. Зіщулилась, очікуючи удару. А в голові — цілий рій думок. Як по-дурному вийшло! Чи хоч
Михайло спостеріг? Хоча б з татом чого не сталося. І завжди вона провалюється… Це ж уже вдруге на цьому дивовижному Місяці, вдруге та й…
Раптом Ольга вдарилась об якусь м'яку масу, у вухах їй зашуміло, перед очима посипалися іскри, і вона знепритомніла. Скільки пройшло часу — не знала. Та ось поволі до неї почала вертатися свідомість. Неначе її єство виринало з якоїсь темної глибини на світло. Воно ледь пробивається… Що таке? Невже вона лежить на воді?
Так, Ольга погойдувалася на хвилях, видно, розбурканих падінням. Її підтримував наповнений повітрям скафандр. Але яка чудернацька вода — синя-синя, аж чорна! Ніби разом з водою в цю величезну печеру, куди ледь проникає світло, стекла і синява місячного неба. Ольга лежала горілиць, але як тільки зробила спробу перевернутися на живіт — гострий біль обпік їй ліву ногу. Вивих? Тріщина чи розтяг сухожиль? Ой, лишенько, що ж вона тепер робитиме?
