Каміння стихало, Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б'ється його непокірне серце…
Сльози Івана Макаровича
Здавалося б, що, відправивши пошукову партію, Плугар мусів був хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожного хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга й Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…
Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. «Спущу їм! Це їх врятує!» Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. «Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться». Промовивши «стережіться», Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. «Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились упавши, то цей балон їх може добити…»
Повернувся в «бібліотеку», перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив поміж стелажами кам'яних плиток.
Минула година і друга — ніхто не вертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…
Ходячи по «бібліотеці», Іван Макарович запримітив на стіні навпроти виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка, й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно відколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, — перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася замотана в якийсь матеріал постать селеніта. «Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…»
Перебирав різнокольорові кам'яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?
Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.
І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився, як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до «бібліотеки».
— Іване Макаровичу!
«Вони ще гукають… — з болем подумав професор. — Хіба мені не ясно…»
— Іване Макаровичу!
— Все в порядку!
«Що? Невже втішають? Невже вони думають, що я можу заплакати, як дитина?» Різко обернувся. Що це? Підходять четверо, але двоє з них несуть на руках — так як носять дітей — Ольгу і Михайла. Живі! Вони живі!
І професор Плугар заплакав. За шоломом ніхто не помітив його сліз, але він таки плакав, як дитина.
…Пошукова партія заглиблювалась у надра Місяця так, щоб колодязь, в який упали Ольга і Мілько, був віссю їхнього спуску. Орієнтуватися, звичайно, було важко. На кожному повороті чи на перехресті зупинялися, обираючи напрям. В одному місці хотіли навіть довбати топірцями стіну, але тривалість цієї роботи зупинила їх. Можна й не натрапити на той колодязь, а час буде згаяно. Та й взагалі, коли вони пройшли з кілометр чи два вглиб, сподівання на успіх почали розвіюватися. Колодязь, наче гільза, увігнаний у товщу порід — спробуй, доберись до нього!
І несподівано до них скотився балон, а за ним і другий! Не говорячи й слова, всі кинулися по сліду…
«Говорить Місяць!»
Після великого нервового напруження Іван Макарович відчував себе зовсім розбитим. Він не мав сили навіть розмовляти.
— Іване Макаровичу! — зверталися до нього новоприбулі. — Скажіть, як ви знайшли оці катакомби? Ви ж тутешні старожили…
— Потім, потім, товариші, — втомлено кидав професор. Так він відповідав на всі запитання. Ольга робила Михайлові перев'язку. Він сидів на матраці і мовчки стежив за її рухами. Дотики дівочих рук були такі ніжні, милі… Михайлові хотілося притулитися щокою до Ольжиної вузької долоні і так сидіти й сидіти. А які симпатичні веснянки на її обличчі! Щось у ній є таке… «Невже закохуюсь? — з острахом подумав Михайло. — Ще почну тут переживати… Ні, я нюні розпускати не буду. Поговорю з нею на Землі…»
Ольга відчувала, що діється з Михайлом — стриманим, відлюдкуватим Михайлом! Серце її співало.