— Цікаво, що зовсім не екранує, анітрохи, — вигукнув юнак.
— Відбийте шматок, — попросив Іван Макарович.
Загорському з великим зусиллям удалося відколупати осколок породи. Він ледве не зламав і страшенно затупив свій топірець.
— Тепер продовжимо огляд підземного поселення, — сказав професор, крокуючи далі.
“Поселення… — подумав Загорський, ідучи поруч. — Воно й правильно, що поселення, а не місто. З одного боку всяке місто є поселенням, а з другого — тут немає нічого схожого з нашими містами”. Він мав на увазі будинки з сяючими вікнами, залізниці, дроти, сади і сквери…”
Подорож у минуле
Саме в той час, коли в ракеті були непрохані гості і Ольга сиділа в “коридорчику”, Іван Макарович та Загорський ходили вулицями величезного глибинного поселення селенітів, прорізуючи темряву снопами електричного світла, що били з їх ліхтарів. З вулиць, що перехрещувалися і розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових і всяких інших приміщень, натрапляли на останки зотлілих їхніх мешканців, на всякі речі, призначення яких було невідоме.
Тисячі загадок оточували наших мандрівників.
Як селеніти змогли збудувати отаке грандіозне підземелля? Може вони використали природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інкрустаціях на округлих скелях, у формі великих куль, що стоять на камінних підставках на вулицях і в житлах. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони починають яскраво світитися, а потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.
А чи мали селеніти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє місто? Але як? Про електрику нічого й говорити: вони, мабуть, і не здогадувались про неї; а смолоскипи чи якісь інші світильники поглинули б увесь кисень…
А вода? А повітря — як була влаштована їх циркуляція?
Якою була суспільна організація селенітів? Що схожого в неї з нашими земними суспільствами? Може, тут був устрій, подібний до тих, що їх виплекали в своїх серцях Томмазо Кампанелла і Томас Мор? Чи це була родова община? Чи, може, рабовласницька монархія? Плугар і Загорський бачили багато статуй, що зображали велетенських жінок, образи селеніток проглядали то з мозаїчних панно, то з барельєфів. Може, тут був матріархат?
— Уявляєте, Миколо, — звернувся професор до Загорського, — скільки тут буде роботи нашим археологам, історикам, лінгвістам, інженерам, архітекторам?
— А лінгвісти що тут робитимуть? — здивувався юнак.
— Як що? Ось подивіться, — промінням прожектора професор помацав стіну великої зали, в якій вони стояли. — Зверніть увагу на оці складні геометричні фігури. Ви думаєте, навіщо вони вибиті на камені? А бачите, вони розташовані за певною системою, і в них можна розрізнити трикутники, чотирикутники, ромби, шестикутники…
— Орнамент.
— А мені здається, що це селенітське письмо. І лінгвісти його розшифрують, так само, як розшифрували вони вавілонський клинопис.
— Цікаво!
— І цікаво, і важливо для вивчення матеріальної та духовної культури Місяця.
— А як ви думаєте, Іване Макаровичу, скільки часу пройшло з тих пір, як рука селеніта вибила оці значки?
— Думаю, що багато… — розмірковуючи відповів професор. Він водив ліхтарем по стінах, виступах, карнизах. Постать Загорського в скафандрі то з’являлася в сяйві проміння, то зникала в темряві. — Може, навіть більше, ніж ми сподіваємось. Селеніти жили й працювали тут уже, мабуть, тоді, коли на Землі бродили іхтіозаври, їхній мозок породжував думки вже в той час, коли на Землі не тільки не було людини, а навіть її предків. Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій Сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно великої віддалі в мільярди років можна застосувати термін “стародавня”. Ми зараз подорожуємо в далеке минуле, друже.
— Чому ви так думаєте, Іване Макаровичу? — спитав Микола, фотографуючи рельєф, який потрапив у світляне коло.