Ольга оглянулася — помітила, що “колеги” нагинаються над камінням, спіткнулася, впала і з жахом відчула, що кудись провалюється.
Хай живе світло!
Іван Макарович і Загорський пробиралися, обережно ступаючи, і все ж таки натикалися на стіни, на якісь несподівані кам’яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть щоб не збитися з дороги. На ремені через плече висів кіноапарат.
— Хоч би була палиця, — скрушно промовив він, — і то легше було б намацувати шлях.
— Останні селеніти, мабуть, знали про деревину лише з розкопок абощо, — сказав професор. — Так, як ми — про іхтіозаврів.
Деякий час ішли мовчки, але так було важче. В голові здіймалися розпачливі думки, жаль стискував серце. Іван Макаровим подумав про єгипетський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою!..
А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у балонах? Може, на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки по-дурному лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!
— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.
— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…
І справді, відчуття часу зникло. Інколи здавалося, що вони й не йдуть, а тільки топчуться на місці, не в силі пробити темряву.
Микола пустив руку Івана Макаровича.
— Що ви робите? — спитав професор.
— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.
— Навіщо?
— Кину.
— Кинете?
— А що ж… Непотрібен…
Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — усе звучало в ньому.
— Ви що… втратили надію, Миколо?
Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.
— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так, що ж… Ну, пройдемо ще з кілометр, і закінчиться.
Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легше. А як тільки зайшла про нього мова — обоє відчули, що їм уже невистачає! Якийсь час пробиралися мовчки.
— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив знову професор. — Пам’ятаєте Лесю Українку: “Без надії таки сподіваюсь!” Доки горить вогник надії — не все втрачено. А пригадайте Леніна. І тюрми, і заслання, і замахи на життя — ніщо не змогло його зламати. Віра в перемогу горіла в його грудях полум’ям! Ні, ні, і ще раз ні! Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти.
— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробився промінчик надії. — Невже це можливо?
— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не натикався б отут на оці селенітські стіни.
Загорський важко зітхнув, ніби вітер дмухнув у вуха професора. “Все ж таки апарата не кинув”, — подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.
Ішли мовчки. Тільки тоді, коли навпомацки виявляли перехрестя, перекидалися кількома фразами, радячись, куди податись. Пригадували, звідки вони йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам’ять. Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці засперечалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав — праворуч.
— Мені здається, Іване Макаровичу, — сказав Загорський, — що коли ми йшли туди, то тут повертали вправо, значить зараз нам — вліво.
— Давайте ще раз обмацаємо ріг. Ось статуя селенітки з кулею в руках… Так?
— Правильно.
— Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.
— А мені здається…
— Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре запам’ятав. Ви ж знаєте, що я любитель скульптури. Ходімо сюди!
Іван Макарович рушив праворуч, Микола пішов неохоче. Професор був стурбований тим, що Миколина пам’ять почала слабнути. А Микола мовчав, був як німий. У навушниках професор чув його важке дихання і скрушні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стиснули лікоть професора.
— Іване Макаровичу! — почувся його шепіт під скафандром. — Бачите, бачите?
— Що?
— Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… їх багато, стійте, Іване Макаровичу!
— Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… — Професор сам узяв його під руку.
— Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я знайшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує темрява, але я їх добре бачу — височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?