Загорський деякий час мовчав. Може, грандіозна перспектива оживлення планети захопила його думки, а може, труднощі з передавачем. Івану Макаровичу довелося повторити своє запитання.
— Передавач? — неначе прокинувся Микола. — Можна використати локатор! І як я раніше про це не подумав! Азбукою ж Морзе можна розмовляти, посилаючи то більші, то менші порції хвиль…
— Правильно!
— Але ж Дік…
— Ага, тепер про цього невдячного суб’єкта, — Іван Макарович знову заходив по залі. — Він діє як картяр, думаючи, що кабіна ракети — козир. Ніякий дідько за ним не прибуде, це ясно. Втриматися в ракеті вночі — неможливо, страшний холод швидко добереться крізь її металеве тіло. Це не те, що тут, у глибині, яка не встигне значно охолонути. І потім, я думаю, що є принаймні не один спосіб викурити його звідти!
— Та що ви! — схопився Микола.
— А ось давайте поміркуємо…
І Плугар почав розповідати свій намір.
“Еврика!”
Коли екіпаж підійшов до “Комети”, Ольга не могла стримати вигуку:
— Тільки подумати — тут засів ворог!
— Нічого, він довго не всидить, Олю, — сказав Загорський, ухопившись за той трос, що звисав із “коридорчика”, — спочатку ми його “осліпимо”…
— Як?
— А ось так!
Микола за допомогою троса спритно вискочив на ракету і швидко зняв антену локатора. Ольга з захопленням дивилася на юнака.
— Тепер давайте побачимо, що робить претендент на світове панування, — сказав Іван Макаровим, ідучи до ілюмінатора. Ольга та Михайло й собі підійшли.
Дік стояв, заклавши руки в кишені, і блискав металевими зубами.
Іван Макаровим приклав до ілюмінатора аркушик паперу, на якому великими літерами було написано:
“Вгамуйтеся. Припасів вистачить на всіх”.
Дік махнув рукою, одвернувся. “Ну, почекай же, сучий сину, — думав Плугар. — Ось Микола тобі покаже!” Він дивився в кабіну з наростаючим хвилюванням і напруженням: от-от туди прорветься Загорський! Але минала хвилина за хвилиною, а Микола всередині не з’являвся. А через деякий час він виліз наверх і коротко кинув:
— Догадався, гадюка, замкнув. Одійшли до всюдиходи.
— Що ж тепер буде? — стривожилась Ольга.
— Та що ж… — похилив голову в скафандрі Плугар, — доведеться підірвати люк. Добре, що в машині вибухівка є. Шкода карьожити ракету, але що ж поробиш — нам потрібна провізія, нам потрібен локатор, щоб зв’язатися з Землею. Інакше — загинемо.
Помовчали. Всі четверо позгинались, неначе під важкою ношею.
— Треба під’їхати до хвоста, вибухівку носити так, щоб не побачив, — міркував Загорський. — Не встигне він і костюма свого надіти, як повітря вирветься з кабіни.
— Так йому й треба, диверсанту! — підтримала Ольга.
— Але все-таки шкода “Комету”, — обізвався Мілько.
— Мені й самому шкода, Михайле, але іншого виходу нема.
Вони дивилися на красуню-ракету, що величезною сигарою лежала на віковічному поросі Місяця, і в думці вже прощалися з нею. Скісні промені сонця вкрили її блискучим сріблом, вся вона видавалась якоюсь урочистою, святковою, живою. “Невже ж доведеться її поранити?” думала Ольга. А в мікрофон сказала.
— А що, потім не можна буде її полагодити?
— Мабуть, ні, Олю, — відповів Іван Макарович.
— Що, хіба немає інструментів?
— Та інструменти є, навіть матеріал є для залатування пробоїн.
— Ну, так у чому ж річ?
— А в тому, що ми не знаємо, який пролом зробить вибухівка. Якщо невеликий, то звичайно…