Дівчина не чує його слів, але крізь окуляри бачить, що він говорить до неї щось підбадьорююче, хороше. Усмішка освітлює їй обличчя. Молодець Михайло, з таким не пропадеш!
А тунель тягнеться без кінця-краю, повертає то вліво, то вправо, перетинає інші тунелі. На одному перехресті Михайло на хвилинку зупинився. Куди йти? Присів, тримаючи Ольгу на руках, біля якоїсь чудернацької кам’яної фігури. Це було, мабуть, зображення морської тварини, бо ні рук, ні лап, а щось схоже на плавники. “На верхніх ярусах — статуї жінок, — подумав Михайло. — Вже, мабуть, недалеко”. Підключив запасні кисневі балони. Жестами спитав Ольгу, куди, на її думку, треба йти. Вона обвела поглядом три виходи з перехрестя і показала на той, про який думав і Михайло. Там виднілися сходи вгору — це головне! І він рушив, притискуючи Ольгу до грудей.
Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п’ять — не більше — натрапили б на пошукову групу і екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам’яна товща метрів у двадцять п’ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!
Відчувалася втома, почастішало дихання. “Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…” застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблудили в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б’ються як у гігантському павутинні.
Помітивши, що Михайло втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!
Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і коли б юнак не підхопив її — упала б. Іти вона все-таки не могла. “Іди, іди сам! — гукала вона. — Може, хоч ти врятуєшся!” Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечливо головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто з боку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати, що він п’яний. Михайло хитався. Відстібнув порожній запасний балон, і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслюючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.
Ноги в Мілька налилися свинцем, іти стало важко. В голові туманилось. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. “А хіба ти не така ж пилинка? — шепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…” — “Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків, то я їх пройду!”
Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б’ється його непокірне серце…
Сльози Івана Макаровича
Здавалося б, що відправивши пошукову партію, Плугар мусив би хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожною хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга і Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…
Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. “Спущу їм! Це їх врятує!” Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. “Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться”. Промовивши “стережіться”, Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. “Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились, упавши, то цей балон їх може добити…”