— Перестаньте пищати! Це відлякує покупців!
— Ми не можемо перестати. Нам не вистачає… — Лена глянула на мене.
— 26 крон 50 ере, — додав я.
Чоловік закотив очі під лоба. Тоді застромив пальця в рота, вийняв з-за губи обслинений клубок жувального тютюну й пожбурив його нам просто під ноги. Заходячи в крамницю, він хряснув дверима.
— Йому доведеться пройтися в кабінет директора, — суворо мовила Лена, і потім ми знов заходилися грати.
Ми дограли тільки досередини, як двері крамниці відчинилися знов і похмурий чоловік заревів:
— Вимітайтеся геть і не пищіть мені тут! Ось вам, шмаркачі, ваш м’яч!
Коли ми стояли біля крамниці з новим футбольним м’ячем, я зненацька згадав про тата.
— О, ні! — скрикнув я, і ми зірвалися бігти. Пором зробив три рейси, й тато гнівався десь так, як я й боявся. Він, тато, коли гнівався, мовби ще наростав і червонішав.
— Ми більше ніколи так не робитимемо, — пообіцяв я.
— Ніколи більше не робитимемо! Ніколи більше не робитимемо! Але ж ви з Леною ніколи нічого не робите двічі! Ви просто втелентуєте щось інше!
Лена привітно на нього глянула і взяла його за руку.
— Бачите цього м’яча? — спитала вона. — Це м’яч професіоналів.
Я помітив, що тато нами трішки запишався. М’яч йому сподобався, і він захотів його випробувати. Та не так легко було зробити фінт із сумкою квитків і в дерев’яних черевиках на ногах. Раптом обоє черевиків і м’яч красивою дугою перелетіли через борт. Я ляснув себе по лобу. Таж ми стовбичили на хіднику й грали «Різдву радіймо», мало не простягнувши ноги, а тато гилить м’яча в море ще до того, як ми спробували в нього пограти!
— А тепер стрибайте в море й діставайте його, — сердито крикнула Лена.
Тато й гадки не мав стрибати в море. Зате він скочив на пристань і попросив у німця, що ловив рибу, сачка й щасливо витягнув м'яча на сушу. Черевики зникли в морі. Потім тато обілетив усіх пасажирів і, захопивши нас із Леною, повів до кіоску Марґот.
— Не скажемо нічого мамі про те, що ви з Леною самі ходили сьогодні в місто. О'кей, Трілле?
Я пообіцяв.
Але це мало що дало. За день у газеті помістили наш із Леною великий знімок. Виявляється, що пані, яка фотографувала нас на лавці, була журналістка.
— Ну ж ти, Тріллуню, й хитрунець, — мовила мама, звівши очі від газети.
Я пообіцяв їй зіграти «Різдву радіймо», щойно матиму час.
Як я розтрощив Лену
Коли маєш таку сусідку й такого найкращого друга, як Лена, відбувається багато чого цікавого, але часом я ловлю себе на думці, що мені більше подобаються звичайнісінькі дні. Такі собі дні, коли не стається нічого надзвичайного, цебто, коли я наминаю печінковий паштет із окрайцем хліба і ми з Леною граємо в футбол або шукаємо крабів і теревенимо про буденні речі, і ніхто з нас ні на кого не сердиться.
— Ти гадаєш, що звичайні дні кращі за Різдво? — спитала Лена, коли я спробував пояснити їй свої міркування.
— Ні, але ж Різдво не може бути щодня, — відповів я. — Інакше воно спротивиться.
Лена мене запевнила, що якби Різдво було набагато частіше, то воно їй аніскілечки не спротивилося б, і ми більше про це не говорили. Зате ми грали в футбол. І поки я на осонні посилав Лені удар за ударом, мені здавалося, що це був чудовий звичайний день.
— От би мати тата, щоб грати з ним у футбол. Такого, який бив би дуже сильно, — сказала Лена, ухилившись від одного з моїх найкращих ударів.
Я зітхнув.
Ми сіли перепочити на моріжку, а Мінна, що збиралася малювати балкон, примостилася поруч. Ми з Леною пересміхнулися. Мінна майже так само, як тітонька-бабуня, вміє оповідати всілякі бувальщини і залюбки їх оповідає. І тепер ось вона лягла долілиць і заходилася розповідати нам, чому нашу бухту прозвали Крихтою-Матильдою.
— Ось чому, — почала вона. — Колись у цей фіорд заплив португальський розбійницький корабель, а на носі того корабля було встановлено дивовижну галеонну фігуру — вродливу панну Матильду.
— Галеонну фігуру? — перепитав я, і Мінна пояснила, що галеонна фігура — то велика дерев’яна лялька, яку вбирали в красиву сукню і в якої розвівалися на вітрі коси. Таку ляльку в давні часи кріпили на кораблях. — А тоді налетів шторм, — вела далі Мінна. — Нечуваної сили й смертельно небезпечний шторм. Корабель перехиляло з боку на бік так, що неможливо було його вести, і врешті-решт наша бухта заходила ходором. Прекрасну Матильду розтрощило об прибережне каміння на крихітні тріски — десь отам, де ми звичайно гасимо купальське багаття розкидачем гною.