— Йой, — майже хором зойкнули ми з Леною.
— Морські розбійники так і не повернулися додому. Вони познаходили собі дружин і звідтоді осіли в нашому місті. Тож і назвали вони бухту Крихтою-Матильдою на честь своєї знищеної галеонної фігури, що була розтрощена об прибережне каміння.
Мінна прихилилася до нас із Леною ближче й зашепотіла:
— Один із них був прапрапрапрадідом дідуся.
Виявляється, в дідусевих жилах тече кров морських розбійників!
Я довго нічого перед собою не бачив, бо задумався про те, що здавалося мені чимось просто фантастичним.
— Мінно! — зрештою озвався я. — У мені також тече кров морських розбійників, еге ж?
— У ваших жилах тече кров морських розбійників, у всієї родини, окрім мене, бо мене вдочерила індіанська принцеса, — розсміялася вона і пішла, стоячи на руках, аж до будинку — малювати балкон.
Лена підхопила футбольного м’яча й ну підкидати його вгору, а я сидів долі, почуваючися, далебі, іншим хлопцем, аніж був кілька хвилин тому. В моєму тілі грала кров морських розбійників.
— Може, через це я стільки всього вичворяю? Бо не можу нічого вдіяти? В мені грає кров морських розбійників, — сказав я Лені.
— Та ну! Її лишиться дуже мало, адже вона вся витече, щойно в тебе зацебенить із носа, — непривітно мовила вона.
Мабуть, Лена, стоячи там, де стояла, уявила, що в її жилах тече трохи крові морських розбійників.
Я подивився на море. Дідусь сидів у своєму човні, й нічого дивного в тому не було. Він же морський розбійник!
— Лено, може, покатаємося в гумовому човні? — запропонував я, відчуваючи, що кров морських розбійників у моїх жилах також прагне моря.
Лена кинула на мене зажурений погляд, але стягнула з рук воротарські рукавиці.
— Гаразд. Є нагода побувати там, де розтрощило Матильду.
А трохи згодом Лена з величним виразом обличчя сіла в ясно-жовтий гумовий човен у рятувальному жилеті поверх довгої червоної сукні своєї мами. Я сумнівався, що їй хтось дозволив пливти в море в такій сукні, але нічого не сказав.
Ми кружляли довкола хвилерізу. Я сидів, відчуваючи себе морським розбійником, радий і задоволений, та Лені, що перехилилася через ніс човна, відразу ж стало нудно бути галеонною фігурою.
— Насувається шторм, — наказовим тоном мовила вона.
Я заходився розгойдувати човна сюди-туди так, що Ленині коси опинились у воді. Сама вона була безрушна, мов колода. Та врешті-решт таки озирнулася й нетерпляче спитала:
— Ти скоро мене трощитимеш, га?
Я знизав плечима та обережно повеслував до хвилеріза. Човен поволі плив уперед. Однак тієї миті до берега саме причалював дідусь на своєму моторному човні. Він здійняв великі хвилі, й одна з них із такою силою пхнула гумового човна, що ми з грюком ударилися в цементний мур.
Гумові човни не зчиняють грюкоту. Зате голова галеонної фігури гримнула добряче.
— Лено! — ревнув я, побачивши, що вона безживно звисає з носа човна. — Дідусю, Лена мертва!
Дідусь чимдуж кинувся до нас і витягнув Лену на берег.
— Агов, сусідочко, прочумуйся, — мовив він і обережненько її потряс.
Я сидів на веслах і не знав, що робити. Плакав та й годі.
— Ох… — застогнала Лена.
Вона розплющила очі й глянула на дідуся так, мовби не впізнавала його. Тоді знов злегка застогнала.
— Ну-ну, — мовив дідусь, — не хвилюйся, ми покажемо тебе лікареві. А ти, Тріллуню, перестань рюмсати. Нема нічого страшного.
Лена підвелася на лікті.
— Ні, Трілле, плач, плач! А хай тобі абищо, ти веслуєш мов той кретин!
Досі я зроду так не радів, як хтось мене обзивав таким лихим словом. Лена не померла, просто її добряче потрощило.
Але потім Лена збагнула, що в неї з лоба цебенить кров, і несамовито заверещала. Її повезли в місто на прийом до лікаря, а я, махаючи їй рукою з подвір’я, думав, що все-таки не буває звичайних днів, коли маєш таку сусідку й найближчого друга, як Лена.
Кінець літа
Дідусь має звичку вставати вранці, перш ніж пташка, як він каже, какає на землю. Іноді, влітку, і мені вдається так рано встати. Тоді я вистрибую з ліжка і біжу на узбережжя. Часто дідусь уже в морі, і замість нього я бачу вдалині маленьку крапочку. Це найсумніше з усього, що я знаю, — стояти на хвилерізі в товаристві самих чайок рано-вранці, або ж і зовсім удосвіта. Але буває, що я встигаю.
— О ні, кого я бачу, Тріллуньо! — каже дідусь, і я страшенно тішуся.