На картині намальовано круту скелю з ягнятком, що стоїть на вузькому виступі і не йде ні туди ні сюди. Мама вівця стоїть на вершині, мекає і тремтить від страху за своє дитя. Але там є й Ісус. Він зачіпається своєю патерицею за дерево, перехиляється над урвищем і рятує ягня.
Лена схиляє голову набік і довго роздивляється картину.
— Може, вона чарівна? — питає Лена згодом.
Я того не знав. Я знав лише те, що тітка-бабуня ніколи не боїться, бо має над ліжком Ісуса. Вона твердить, що всі люди — то малі ягнята, про яких піклується Ісус.
Дорогою додому я сидів спереду й перемикав швидкості. Лена з тіткою-бабунею сиділа ззаду. Її дедалі більше нудило, і коли ми вже майже доїхали, вона викинула із себе геть усе, що з’їла, на горбик червоної конюшини.
— Це тому, що ти перемикаєш швидкості, як навіжений, Трілле, — заявила мій найкращий друг своїм нудотним голосом, тільки-но знов залізла в авто.
Я вдав, ніби не почув. Даремно Лена вмолола дев’ять вафель із маслом і цукром, подумалось мені.
— Тобі, панянко, треба до завтра оговтатися! — сказав тато, коли ми врешті-решт дісталися додому. — Щоб бути готовою зганяти овець.
Ми з Леною витріщили очі.
— Ви візьмете нас із собою?! — майже крикнув я.
— Атож, мабуть, ви вже досить дорослі, — відповів тато цілком природним голосом.
Уявляєте, яку можна відчути невимовну радість!
Зганяння oвeць і політ на гелікоптері
Ціле літо наші вівці проводять у горах, та ще й з неабиякою втіхою. Але напередодні зими нам доводиться вибиратися в гори й зганяти їх назад у хлів.
— Хай тобі грець, і для них літо минулося, — як завжди каже Лена.
Несправедливо, вважала вона, що вівці мають довші канікули, ніж люди.
І ось нас із Леною беруть із собою! Я просто не тямився з дива, коли ми за день стояли на подвір'ї. Там зібралася вся наша родина, окрім Крелли. Прийшла і Лена зі своєю мамою та дядько Тур. Тато, що був із рюкзаком за плечима і кашкетом на голові, спитав, чи всі готові. І коли ми почали спинатися пагорбом угору, я і Лена цього разу вже махали руками дідусеві, тітці-бабуні та Креллі, а не стояли разом із ними біля підніжжя, махаючи тим, хто йшов у гори, — так, як ми робили завжди. Втім, Лена взагалі ніколи не махала. Вона завжди сиділа спиною до нас і кривилась як середа на п’ятницю, коли інші вирушали зганяти овець.
Впадало у вічі, що літо вже відійшло. Повітря дихало холодом, і в нас над головами звисало важке від вологи гілля дерев, коли наша громада, минувши хутір Гірського Юна, ступила в ялиновий ліс. Ми з Леною, мов два кролики, стрибали по всіх калюжах, що траплялися нам по дорозі вгору.
— Ви не стрибайте, а йдіть, — сказав тато. — А то швидко стомитеся.
Та хіба можна було йти, коли на душі так радісно. Ноги самі стрибали.
Невдовзі ми вийшли з лісу на узгір’я. Там було майже рівно, і все мало зовсім інакший вигляд.
— Це тому, що ми ближче до неба, — сказала Ленина мама й заходилася разом зі мною і Леною стрибати з каменя на камінь.
А обернувшись, ми побачили, що бухта вже далеко — ген-ген унизу. Іноді наші очі надибували овець. Часом наших, а часом і чужих. Проте сьогодні ми їх не зганятимемо. Спершу дістанемося до гірської хатини й переночуємо.
Гірська хатина — це всього-на-всього сарай без зливу води і туалету. Але місця там вистачає на багатьох, якщо лежати впритул. Мені видається вона найкращою гірською хатиною на землі. Вона подобається тітці-бабуні, бо коли ми тут буваємо, тітка-бабуня просто світиться від радості. Невдовзі гірське повітря обіймало нас із усіх боків. Усередині мама й дядько Тур смажили на газовій плиті сало, а надворі тато готував на багатті каву.
В горах у тата надзвичайно веселий настрій. Тоді можна питати його про ті речі, про які, звичайно, ніхто ніколи не насмілюється питати, і він майже весь час сміється.
— У горах не можна гніватися, — пояснив він, коли я йому про це сказав. — Хіба ти цього сам не відчуваєш, Трілле?
Я відчував і кивнув головою. Лена вважала, що раз воно так виходить, то татові треба вибиратися в гори набагато частіше. Вона сиділа з другого боку від тата, не зводячи очей з багаття. Тієї миті я залюбки віддав би тата на трохи Лені. Нехай би вона відчула, як то мати когось такого, що розкладає в горах багаття і вміє радіти. Власне кажучи, я міг би їй іноді його позичати.
— Атож, щосереди по обіді або в якийсь інший день, — сказала вона, як я їй це запропонував. — Тоді я могла б його брати в гори й провітрювати.