Окрім стогону Кая-Томмі, що долинав із підлоги, ми більш нічого не чули. Бо всі були шоковані, пані Еллісів також. Утім, то й не дивно — цей учень мало не звалився їй на голову. Та тільки-но Лена рушила до дверей, щоб вийти з класу, наша вчителька крикнула сердитим тоном:
— Лено Лід, ти куди?
Лена обернулася й подивилась на пані Еллісів.
— Я йду в кабінет директора, — відповіла вона.
Коли ми того дня пленталися додому, Лена була згодна з тим прочуханом, що отримала, але вибачення в Кая-Томмі не попросила. Зате я вибачилась перед директором, сказала вона, і цього вистачить із головою. У неї під курткою в руці була схована записка для мами.
— Усі страшенно раді, що ти в нашому класі, Лено. Для всіх ти найхоробріша дівчина в школі. Вони самі це казали, — заторохтів я.
Це була щира правда. Всі хлопці гарно відгукувалися того дня про Лену.
— Однак це не має значення, — зажурено мовила Лена.
— Що ти хочеш цим сказати?
На це Лена нічого не відповіла.
Прийшовши додому, ми побачили там Ісака. То було добре, бо в Лени дуже боліла рука.
— У нього така тверда пика, в того Кая-Томмі, — пояснила вона, простягаючи Ісакові записку.
Він передав її Лениній мамі.
— Ох, Денцю, і що ти за дитина, — зітхнула мама.
Ісак боявся, що Лена знову зламала руку.
— Напевно, він далеко відлетів, той Кай-Томмі, — трохи вражено сказав Ісак.
Тоді я відміряв кроками кухняну підлогу, щоб показати Ісакові відстань, наскільки то було далеко, і ступив ще кілька кроків для того, щоб продемонструвати свою прихильність до Лени.
Сніг
Важко сказати, коли саме настає зима, бо приходить вона дуже тихо. Але якщо мама загадує мені вдягати рейтузи, то означає, що чекати лишилося недовго. Сьогодні був день одягання рейтузів. У мене відразу ж з’явилося неприємне відчуття. Принаймні тоді, як я натягнув на рейтузи джинси. Потім тричі обійшов будинок, щоб звикнути до них, і зателефонував Лені:
— Ти вже почала носити рейтузи? — спитав я.
Ні, Лена не почала. Вона почекає, поки випаде сніг.
Покрутившись трохи надворі, ми помітили, що невдовзі й Лені доведеться вдягати рейтузи. Брудні калюжі взялися кригою. А потойбіч фіорду Господь Бог обтрусив найвищі гірські вершини цукровою пудрою.
— Я такий радий, що буде сніг, — сказав я Лені.
Атож, напевно, це добре, мовила Лена, але й цього дня вона була не в найкращому гуморі. Я не розумів, що знов було не так; Лена завжди з нетерпінням очікує снігу. Але я не хотів до неї прискіпуватися. Очевидно, то було б намарно.
По обіді мені довелося їхати з татом до тітки-бабуні. Тітку-бабуню не тішило те, що йтиме сніг, признавалась вона, бо їй тяжко його відкидати. Вона дуже старенька. Напевно, я любив би зиму ще дужче, якби і я його не відкидав. Як на мене, то сніг має лежати, поки сам розтане. Чи поки його відкидає тато.
Тітка-бабуня розповідала всілякі бувальщини, а ми з татом наминали вафлі. Відтоді, як надворі дуже похолодало, вони, либонь, здавалися ще смачнішими. Я сидів, підібгавши ноги, на канапі, зовсім близько біля тітки-бабуні, й мені було так добре, що трохи аж незручно. У тітки-бабуні найвеликодушніше й найдобріше серце, яке я знав. Вона має лише одну-єдину ваду, себто плете всілякі речі. До того ж наближалося Різдво. Коли тітка-бабуня вийшла на кухню по вафлі, я швиденько зазирнув у кошик, що стояв за канапою. Там лежало її плетиво й спиці. Ціла купа. Вона завжди на Різдво дарувала нам плетені речі. Дивно, що така вельми мудра людина не розуміє, як нестерпно носити плетені светри. Вони кусаються і, крім того, у них чудернацький вигляд. Куди більше я хотів би мати подарунки, куплені в крамниці іграшок, але на таких сучасних речах тітка-бабуня не розуміється, хоч я намагався пояснити їй це тисячу разів.
Перед від’їздом я зайшов до спальні подивитися на образ Ісуса над ліжком. Тітка-бабуня також зайшла, і я розповів їй, як Лена спробувала зіграти Ісуса, коли впала зі Шпиля. Розповідаючи, я згадав, як мені тоді було страшно.
— Я весь час боюся втратити Лену, — провадив я далі. — Але, напевно, вона не боїться мене втратити.
— Мабуть, Лена знає, що їй нема потреби боятися тебе втратити, — сказала тітка-бабуня. — Ти, Трілле, дуже надійний хлопець.
Я поміркував і визнав, що таки надійний.