— А ви справді, тітко-бабуню, ніколи не боїтеся?
Тітка-бабуня поклала мені на потилицю руку й злегка поплескала.
— Мабуть, іноді трішки боюся, та тільки-но гляну на картину, так і згадаю, що Ісус піклується про мене. Не треба боятися, Тріллуню. То нічого не допоможе.
— Гарна картина, — сказав я і пообіцяв прийти, як випаде сніг.
Я міг би його відкидати, навіть якщо мені то видавалось неприємним заняттям. І тоді тітка-бабуня з добрим, зморшкуватим обличчям пригорнула мене до себе й пообіцяла напекти мені гору вафель — чи відкидаю я сніг, чи ні.
В неділю випав сніг.
І в неділю померла тітка-бабуня.
Цією звісткою мене збудила мама. Спершу вона сказала, що випав сніг, а потім, що тітка-бабуня померла. То було неправильно. Краще б вона спершу сказала, що вже немає тітки-бабуні, а потім підбадьорила мене тим снігом. Щось у моїй душі обірвалося. Я кілька хвилин лежав на подушці, а мама тим часом гладила мене по голові.
То був дивний день. Навіть тато й дідусь плакали. Сталося непоправне. Цілий світ змінився, бо його покинула тітка-бабуня. А надворі падав сніг.
Урешті-решт я натягнув на себе стьобаний костюм і подався за хлів. Там я ліг просто в сніг. Мої думки вертілися, мов сніжинки, і все змінилося. Учора тітка-бабуня була жива так само, як і я, а сьогодні померла. Мовби я також помер. З дітьми таке трапляється. Троюрідний Ленин брат загинув у автомобільній аварії. Йому сповнилося тільки десять років. Смерть приходить майже так само, як сніг, ніхто не знає, коли він випаде, хоч найчастіше він випадає взимку.
Раптом з’явилася Лена. Вона була в своєму зеленому стьобаному костюмі.
— Я вдягла рейтузи. Чого це ти тут лежиш? Ти схожий на оселедця.
— Тітка-бабуня померла.
— Ох…
Лена сіла в сніг і якусь мить мовчала.
— У неї був інфаркт? — спитала вона трохи згодом.
— Інфаркт, — відповів я.
— Господи, — мовила Лена. — І це саме сьогодні, коли випав сніг.
— Часто буває тяжко усвідомити, що люди помирають, — сказала мама ввечері. Її лікоть був теплий і надійний. Вона мала слушність. Я дечого не міг допетрати. Мені було дивно, що я ніколи більше не побачу тітки-бабуні. — Ти її ще раз побачиш, якщо захочеш, — мовила мама.
Досі я зроду не бачив небіжчиків. Але у вівторок я мусив побачити тітку-бабуню. Мене охоплював страх. Лена казала, що в усіх небіжчиків сині обличчя, а надто в тих, що помирають від інфаркту. Напевно, Маґнус та Мінна також боялися. Лише Крелла сміялася на плечах у тата.
Однак нічого страшного не було. Тітка-бабуня не посиніла. Вона ніби спала. Я майже вірив, що вона розплющить очі. Можливо, вся оця смерть — просто якась помилка? Я довго стояв і дивився на її повіки. Вони не ворушилися. От якби вона звела їх угору, подивилася на мене й сказала: «Який же ти, Тріллуню, гарний!» Я був ошатно вбраний, хоч мертва тітка-бабуня й не могла нічого побачити. Перед тим, як піти, я торкнувся до її руки. Вона була холодна. Либонь, така, як сніг. Зовсім нежива.
Похорон відбувся у четвер, але я перед тим навідався ще раз. З Леною. Бо ж вона також знала тітку-бабуню. Мабуть, Лена вважала, що на похороні дуже нудно. Я не плакав.
— Тепер тітка-бабуня на небесах, — сказала мама, коли ми вернулися додому.
Мені то здавалося неймовірним, оскільки домовину закопали в землю на кладовищі.
— Дідусю, невже це правда? — трохи згодом спитав я. — Невже тітка-бабуня тепер на небесах?
Дідусь, вбраний у святковий костюм, сидів у своєму кріслі-гойдалці й дивився кудись перед собою.
— Авжеж, правда, Тріллуню, суща правда. Зараз там ангелам у небі гарно. А ми сидимо тут…
І він замовк.
Тепер Крихта-Матильда перебувала в жалобі. Весь початок листопада видався тихий, дивний і закиданий букетами квітів. Нам не вистачало тітки-бабуні. Коли це якось до нас додому увірвалася Лена, хряснувши нашими дверима так, що задвигтіли стіни, й сказала:
— Хай тобі грець, пора вже виходити надвір і гратися в сніжки. У тебе ж, мабуть, немає струсу мозку?
Вона стояла в стьобаному костюмі й була неймовірно сердита.
І ми заходилися гратися в сніжки, Лена і я. Загалом у нас непогано виходило. Потім мені заманулося зайти до Лени, адже я хтозна-коли в неї був.
— Тобі не можна, — твердо сказала вона.
Я страшенно здивувався, але в моєї сусідки був такий рішучий вираз обличчя, що я нічого не допитувався. Може, вона тримала вдома в таємниці велетенського різдвяного подарунка?