— Він розумний, — сказав я.
— Звідки ти це знаєш? Може, вмієш іржати?
Я того не вмів. Просто знав та й усе, але тоді марно було щось пояснювати Лені.
Ми довго пробули в Гірської Шкапи. Гладили її і говорили до неї, а Лена дала їй льодяника. Я постановив собі, що це, напевно, найкращий кінь у цілому світі.
— Кобила з’їла льодяника, — повідомив я, тільки-но ми підійшли до мопеда.
— Либонь, то був останній льодяник, якого вона з’їла, — сказав дідусь, надіваючи шолома.
— Ви про що? — сторопіло спитав я, але дідусь уже завів мотор і нічого не почув.
Коли ми приїхали додому і він нарешті зупинився, я скочив додолу й схопив його за руку.
— Що за останній льодяник?
Дідусь трохи побурчав, але потім розповів, що Крутогірський Юн уже такий немічний, що налаштувався перебиратися в притулок для старих, та й сама Гірська Шкапа була така дряхла, що ніхто її не хотів брати.
— А загалом старість — то суще лайно, — сердито пробурмотів дідусь і хряснув дверима в мене перед носом.
— То що ви робитимете з Гірською Шкапою? — крикнув я в зачинені двері.
Дідусь не відповів. Він сидів усередині й гнівався через те, що люди, коні й дідусі стають старими. Зате Лена відповіла, голосно карбуючи слова.
— Для коней немає старечих притулків. Її заріжуть, напевно, ти це розумієш.
Я довго не зводив із Лени погляду.
— Вони не сміють! — врешті-решт заволав я, так само голосно, як завжди Лена.
І я сказав про це мамі. Я душився сльозами й хлипав, що вони не сміють убивати таких розумних коней, як Гірська Шкапа. І криком кричав на тата, що вони не повинні такого робити.
— Не сміють, — поважно додала Крелла.
— Трілле, голубчику, таж ми кожен рік ріжемо овець, і ти через це не влаштовував ніяких комедій! — мовила мама, намагаючись утерти мої сльози.
— Гірська Шкапа — не вівця!
Вони нічого не розуміли!
Наступного дня я думав лише про Гірську Шкапу, ту добру кобилу, що нікому не заподіяла нічого лихого, але якій усе-таки судилося померти. На уроці математики я мало не заплакав. Цього б ще не вистачало! Я зиркнув на Лену. Вона дивилась у вікно. Для коней немає старечих притулків, казала вона. Раптом я так рвучко підвівся, що перекинув стільця.
— Пані Еллісів, нам із Леною треба піти з уроків, — схвильовано мовив я.
Лена гадки не мала, про що я говорив. Однак вона рішуче запхала підручника з математики в ранця й поважно додала:
І поки пані Еллісів і решта учнів уп’ялися в нас здивованими поглядами, ми з напіввідкритими ранцями кинулися з класу надвір.
— У тебе що — зайнявся зад? — засапано спитала Лена, коли ми вже йшли лісом додому.
— Ми повинні заснувати старечий притулок для коней! — шпарко вигукнув я.
Лена від несподіванки завмерла. Окрім нечастого пташиного співу та нашого сопіння, не було чути нічого. Я дивився на неї з острахом. Може, їй не сподобалася моя ідея? Та ось вона засяяла від радості:
— Просто неймовірно, Трілле, що ти додумався до цього на уроці математики!
Удома був лише дідусь. Усе складалося добре, бо він єдиний міг нам допомогти. Я сів біля нього під балконом.
— Дідусю, хіба не можна взяти Гірську Шкапу в стару стайню? І вона б там жила! Уявіть собі, як зрадіє Крутогірський Юн, що йому не доведеться спроваджувати її на бійню! Я буду косити траву, сушити сіно, чистити її скреблом, глядіти й насипати їй овес, а Лена допомагатиме. Еге ж, Лено?
Лена здвигнула плечима. Авжеж, тепер вона завжди зможе трішки доглядати того старого коня. Наскільки я розумів, вона раділа, що ми вшилися з уроку математики.
— А може, й ви, дідусю, чимось допоможете? — спитав я, несміливо зиркаючи на дідуся.
Дідусь якусь мить тер коліна засмаглими зморшкуватими руками й замислено дивився в морську далечінь.
— Може, хоч ви будете тим дорослим, який нам це дозволить? — спитав я ще тихіше.
Страх як важко було про таке питати. Я відчув, що ось-ось заплачу й щосили намагався стриматися. Дідусь довго не зводив із мене очей.
— Гаразд, валяйте. Хіба наш Тріллуньо й сусідка-малолітка не впораються з конем? — мовив він урешті-решт.
Дідусь вважав, що є дві причини, через які ми мусили цього разу сісти в ящик мопеда. По-перше, тому що нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки той не спровадив Гірської Шкапи на бійню. По-друге, нам треба встигнути дістатися до Крутогірського Юна, поки дідусь не передумав.