У нинішні часи люди мають набагато більше всіляких радіо, ніж за тітчино-бабуниної молодості. Радіо висіло у ванній кімнаті, стерео стояло у вітальні, Маґнус носив при собі кишенькового приймачика, у Мінни був CD-плеєр, а в дідуся — старе велике радіо.
— Ой, — казав я щоразу, як нам потрапляло щось на очі.
— Трохи забагато, хоч і безглуздо було б копати таку глибоку яму й не заповнити її до самого верху, — підсумувала Лена.
Нам із Леною треба було проявляти неабияку воєнну спритність, оскільки ми мали здобувати всі радіо зовсім непомітно. Вийшла велетенська колекція. Навіть здоровецьке стерео з вітальні нам пощастило притарабанити в яму так, що ніхто не помітив.
— Може, пора їх закопати? — спитала Лена, коли ми опустили в яму кишенькового Маґнусового приймачика.
— А вони там не зіпсуються? — спитав я.
Лена відповіла, що, напевно, ці радіо витримають усе так само, як і ті, які витримували під час війни, коли все було вкрай погане. Зверху ми поклали мішок зі сміттям, а на нього трохи накидали землі. І потім гайнули з подвір'я вистежувати німців.
Спершу ми принишкли за кухняними дверима й дивилися, як мама всюди шукала своє радіо. Потім заглянули до дідуся, що стояв посеред кімнати й чухав голову.
— Щось сталося? — невинно запитав я.
— Уже я, Тріллуню, дожив до старечого маразму. Дуже добре пам’ятаю, що зранку в мене тут стояло радіо, а тепер ось зникло. І хто б міг переставити цього допотопного приймача, як не я сам?
Лену ніби вітром здуло. Коли я її знайшов, вона лежала за хлівом і качалася від реготу.
Та невдовзі німці стали одне одному про це розповідати. Мама похвалилася дідусеві, а дідусь похвалився Мінні, а Мінна похвалилася Маґнусові, а Маґнус похвалився татові. Врешті-решт вони всі зібралися на нашій кухні обговорювати зниклі радіо. Ми з Леною сиділи на драбині, що вела на горище, й усе чули.
— Думаєш, вони запідозрили нас? — шепнула Лена.
— Очевидно, так, — щиро промимрив я.
Ми надумали рятуватися втечею. Так рятувались у війну, люди тікали до Швеції й ставали біженцями. Це треба було робити негайно, оскільки тепер німці почали нас шукати.
— Ну ж я й налатаю тобі боки, Трілле! — почув я Маґнусів крик, що долинав не так уже й здалеку.
Диво дивне, як нам із Леною вдалося дістатися до старої стайні і взяти коня так, що ніхто й не помітив.
— Так люди тікали раніше, — сказала Лена, тільки-но ми сіли коневі на спину, де не було сідла. Я схопився за гриву. Лена схопилася за мене й гукнула: «Вйо!»
Ми вибрали коротку дорогу, якою їхали мопедом, коли за нами гналась Бальтазарова шайка. Швидко не виходило, хоч Лена без угаву кричала «вйо!» Гірська Шкапа, м’яко кажучи, — не верховий кінь. Вона всього-на-всього Гірська Шкапа.
— Хай йому грець, що за нікчемисько, — роздратовано нарікала Лена. — Нам треба десь сховатися!
— Гайда до Крутогірського Юна, — запропонував я. — Тут недалечко, і заразом побачимо, як йому там ведеться!
Коли ми приїхали до старечого притулку, там панувала тиша. Лена глянула на величенький будинок і заявила, ніби він як дві краплі води схожий на той, що в Швеції. Колись, як їй виповнилося два роки, вона була в Швеції.
— Може, пришвартуємо Гірську Шкапу тут? — спитала вона й показала рукою на рекламний ит.
Як правило, ми з Леною навідувалися до старечого притулку зі своїм класом — виступити з концертом абощо. Незвично було прийти туди лише удвох і без блокфлейт. Але ми все-таки знайшли вітальню, де сидів Крутогірський Юн і дивився у вікно єдиним своїм оком. Він тужить за своїм пагорбом, подумав я.
— Кашлянімо, — голосно сказала Лена.
Крутогірський Юн, побачивши нас, страшенно зрадів. Я намагався пояснити якомога доступніше про радіо, німців і все таке, і він зрозумів, але у вітальні було багато людей, тож деякі з них так само непогано все втямили. Скажімо, старенька пані на ім’я Анна. Вона повірила, що війна ще триває і нас із Леною справді переслідують німці.
Не встигли ми з Леною й озирнутися, як опинилися поміж спідниць і блузок у її гардеробі. Пані Анна підставила під двері стілець і сіла на нього чатувати.
— Сюдою живцем не пройде жоден німець! — вигукнула вона.
Утім, ми з Леною також не могли вийти. Я відчув, що починаю дивитися на всю цю нашу війну скептично, та Лена від задоволення у темряві аж квоктала.