Лена зморщила носа, тож я швиденько сказав, що всередині молочний шоколад.
— Хочеш суничного варення? — спитала вона.
Певна річ, я хотів. У Лениній шухляді лежала ціла купа баночок суничного варення. Вона похвалилася, що їх у неї досхочу. Тож поки ми наминали суничне варення і молочний шоколад, я розпитував Лену, чи болить у неї голова і всяке таке, про що питають у хворих людей. Голова в Лени не дуже боліла. Їй хотілося додому. Але лікарі кажуть, що їй треба побути тут ще день-два, щоб можна було за нею поспостерігати.
— Атож, мабуть, це потрібно, — сказав я, розуміючи лікарів.
Над її ліжком висіла моя картина Ісуса.
— Чуєш, Лено? — трохи перегодом промимрив я.
— М-м-м…
— Дякую, що ти мене врятувала.
Вона не відповіла.
— Мужній вчинок.
— Ет, — сказала Лена й відвела очі вбік. — Виходить, була потреба.
Мої думки завертілися навколо того «була потреба». Але перш ніж я до чогось додумався, Лена додала:
— Все-таки мені не хотілося, щоб згорів мій найкращий друг.
Я довго не знаходив слів.
— Найкращий друг, — зрештою промимрив я. — Невже я, Лено, твій найкращий друг?
Лена якось дивно глянула на мене.
— Авжеж, ти! А хто ж іще? Кай-Томмі?
Здавалось, ніби в мене з пліч звалився великий камінь. Я був її найкращим другом! Лена сиділа поруч із поголеною й перев’язаною головою і вилизувала ще одну баночку від суничного варення. Вона й гадки не мала, яким щасливим мене щойно зробила!
— Я думаю, що відтепер у мене коліна тремтітимуть набагато рідше, — усміхнувся я.
Лена так не думала.
— Це ти був мужній, коли пішов по Гірську Шкапу, ту дурну кобилу, — визнала вона і додала: — Чуєш, Трілле, а я посваталася.
— Посваталася? До кого?
І Лена розповіла, що сьогодні, кілька годин тому, коли вона лежала в ліжку, прикинувшись, що спить, її мама з Ісаком сиділи обабіч і не зводили з неї погляду. Вони гомоніли про кохання, про Лену й про Крихту-Матильду. Лена зрозуміла, що все-таки Ісак не мав нічого проти того, щоб жити в Крихті-Матильді, якщо доведеться. Він колись чув, що можна прибрати в підвалі, сказав він.
— Але вони так і не заговорили про головне, Трілле! — вигукнула Лена. — І тут я раптом розплющила очі.
— А тоді? — нетерпляче спитав я.
— А тоді я поставила питання руба: «Ісаку, ти хочеш одружитися з нами?»
— Ти це спитала? І що ж він відповів?
Лена знов якось дивно на мене глянула.
— Він відповів: «Так, звичайно!»
Потім вона запхнула шматочок молочного шоколаду в рот і задоволено заквоктала.
— Таким чином, Лено, ти здобула собі тата! — радісно вигукнув я.
Купальські молодята
До Івана Купала все було повністю готове. Я стояв у своїй кімнаті біля відчиненого вікна й оглядав королівство. Ти ба! Які випали дні! Із сонцем, морем і щойно скошеними полями!
— Лено! Пора надвір!
І хоча це був день весілля і всіляких клопотів, ми з Леною пірнули в літо. Ми тепер лиш товклися під ногами й заважали. Куди краще було гасати наввипередки полями.
— Який же ти, Трілле, тюхтій, — ледве зводячи дух, мовила Лена, тільки-но ми одночасно прибігли на узбережжя.
Я подумав, що ніякий я не тюхтій, але не сказав нічого. А потім ми бродили у воді, кидали водоростями в стіну повітки для човнів так, що аж виляскувало. Бо ніщо не виляскує так гарно, як водорості. Потім ми, перестрибуючи каміння, помчали до дядька Тура, і там Лена нишком пробралася на катер і застромила кульбабку в замкову шпарину каюти. Телички паслися на подвір’ї.
— Як ти гадаєш, можна покататися верхи на теличках? — спитала Лена.
Ми дійшли згоди, що можна. Лена вважала, що тепер нам можна більше ризикувати, оскільки в бухті оселяється лікар. І попри нашу обіцянку, дану дядькові Турові ніколи більше без дозволу не брати його теличок, ми все-таки її порушили. І все відбулося так, як відбувалося завше. У тому не було ні крихти здорового глузду.
Але ввечері на Лені не було ні сліду від коров'ячого лайна, самі пластирі. Вона навіть вбралася в сукенку, бо ж саме святкували Івана Купала, а заразом і весілля, тож, мабуть, через те в неї вистачило клепки погодитися на сукенку.
— Так, — відповів Ісак, коли пастор спитав, чи хоче він одружитися з Лениною мамою.
— Так, — відповіла Ленина мама, коли пастор спитав її.
А Лена на цілий світ дзвінкоголосо вигукнула «так», хоч її ніхто й не питав, та все-таки цього весілля ніколи так і не відбулося б, якби в неї не було усіх її струсів мозку.