Ми з Леною стояли, звісивши руки, й тільки дивилися. Урешті-решт теличка з неймовірним плюском скочила в море.
Аж тут з’явився дядько Тур. На теличчине щастя. На нашу біду.
— Що це тут у біса діється? — крикнув він так, що його, напевно, почули в Колумбії.
— Ми читали про це в недільній школі, — верескнула Лена.
Теличка плюскалася в морі, схожа на невеличкий брунатний моторний човен. Певно, вона боялася води. Дядько Тур більше нічого не сказав. Він заскочив на катер і скрутив ласо з мотузки, що там лежала.
Із нього, мого дядька, нікудишній ковбой, і йому довелося чудернацьким способом кидати мотузку безліч разів, перш ніж він попав петлею теличці на шию. А коли зрештою таки витягнув теличку на суходіл, то був мокрий і розлючений до нестями.
— Поганці! — ревнув він на нас із Леною.
Я був радий, що він стояв саме там, де витягнув теличку.
— Якщо ти, Трілле Даніельсен Іттерґард, чи ти, Лено Лід, поткнете носа на мою територію менше, як за півроку, то я втовчу вам ваші голови в живіт! — заволав він і з такою люттю показав дорогу геть рукою, що вона в нього мало не відірвалася від плеча.
Ми бігли, не чуючи під собою ніг і впали на землю за ігровим будиночком Крелли. Я лежав на спині у розпачі. Врешті-решт Лена сказала:
— Коли в когось голова опиниться в животі, то він принаймні зможе дивитися крізь пуп.
Батьки завжди помічають, коли хтось із нас, заподіявши шкоду, вскочив у халепу. Так було й цього разу. Здається, в них вмонтовано радіолокатори. Мама з татом і Ленина мама знайшли нас у нашій блакитній кухні й стали допитуватися, що ми втнули. Ми навіть не встигли зняти рятувальних жилетів.
Лишилося тільки розповісти все чисто й пояснити. Коли ми закінчили розповідати, троє наших батьків повитріщали на нас здивовані очі. Запала мертва тиша. Лена зітхала так, як звичайно на уроках математики, нерівно й невтішно. Я постукував пальцями на рятувальному жилеті, щоб вони принаймні помітили, що ми не забули їх надіти.
— Оце так ної, — зрештою мовив тато, намагаючись приховати за вусами усмішку.
Мама суворо глипнула на нього. Мовляв, не час для жартів.
— Невже ви обоє з’їхали з глузду? — шпетила нас вона.
Я гадки не мав, що казати, тож тільки кивнув головою. Хоч розумів: на цей вихідний випало забагато подій.
— Ви мусите спуститись до берега, вибачитися й принести сюди всіх тварин і птицю, — твердо сказала Ленина мама.
— Я думаю, дядько Тур не дуже хоче нас бачити, — промимрила Лена.
Але всі відмовки були марні. Тато вступив у свої дерев’яні черевики й потягнув нас із собою. Попри все я був радий, що він пішов із нами. Дядько Тур — його молодший брат. У такі дні, як цей, доречно про таке згадувати.
— Ти зовсім здурів, Трілле! — крикнув Маґнус із горища, коли ми вийшли надвір.
Я вдав, що не почув його.
— Треба було вдіти велосипедні шоломи, — шепнув я Лені.
Ніяка веселка того дня на небі не з’явилася, хоч ми з Леною загатили тваринами весь катер. Дощ також не линув. Усе склалося досить гарно. В гості до дядька прийшла його кохана, а вона любить дітей. Навіть таких, як ми з Леною. Дядько не міг при ній лютувати.
— Ми більш ніколи не спитавшись не візьмемо ані вашого човна, ані телички, — сказала Лена.
— І заплатимо за розбиту шибку, — пообіцяв я.
Лена голосно кашлянула.
— Як матимемо гроші, — поквапився додати я.
Потім дядькова кохана пригостила нас яблучним пирогом.
Коли ми порозносили тварин і птицю по своїх місцях, на траві вже була роса. Лена стиха свиснула.
— Знаєш, що з чим римується, Трілле?
Я похитав головою.
— Козине лайно й козине стегно! — засміялася вона.
Потім Лена зі сміхом перескочила дірку в живоплоті. Я чув, як вона грюкнула вхідними дверима. Вона завжди так робить. Вона грюкає ними так сильно, що грюк чути в усій Крихті-Матильді.
«Потрібен тато»
За день після того тато розпочав свій літній проект. Він робить так щоліта. Проект, як правило, завеликий і затяжкий для здійснення. І його завжди схвалює мама. Цього року мама вирішила на майданчику звести камінний мур. Лена була страшенно задоволена. Вона дуже любила на чомусь балансувати.