Незгодні або ж дезертири, що одне й те ж, — продовжує Маттіас, — мали проводити зиму в укритті, захованому глибоко посеред ніде і берегти сили в очікуванні весни. Весняне визволення. З таким, як ти, це не спрацювало б. Нас або знайшли б, або ми повбивали б один одного. Ніхто не вижив би поряд з кимось, хто відмовляється говорити.
П’ятдесят шість
Я прокидаюся. Сонце вже високо, і сніговий саван виблискує на морозі. Засліплює. Я погано спав цієї ночі, ноги не давали спокою, біль стискав кістки, і мені не вдалося склепити очей.
Маттіас пере, стоячи на колінах перед пластиковою балією. Він хвацько тре нашу одіж із пральним засобом і розвішує її на мотузці для білизни, що над плитою.
Матіас мене дратує. Він не тільки невтомний, але й навдивовижу спритний. Він нахиляється, підводиться і крутиться довкола себе, наче його вік — тільки маска. Коли щось падає у нього з рук, то він часто ловить його ще до того, як воно упаде на землю. Рухи в нього м’які й енергійні. Іноді повільні, та завжди м’які й енергійні.
Часто він гарує мовчки, а буває, що стає занадто говірким. Коли міняє мені пов’язки, коли підкидає у вогонь дрова, коли варить суп, коли миє посуд він базікає, він патякає, він теревенить. І якщо я ніколи не відповідаю йому, то мабуть тому, що він проводить час у роздумах вголос.
Він виріс у світі, схибнутому на роботі і на днях, як сам часто говорить. Перед самим початком великої війни. Усі вулиці в його селі були ґрунтовими. Хати були наповнені дітьми, які доношували чоботи, порвані старшими. Усе життя крутилося довкола роботи й кількох молитов.
То були інші часи, говорить він далі цього разу, я втікав від сімейного гармидеру до коваля навпроти, щоб подивитися, як він орудує молотом і говорить до коней. Якщо напружитися, то я й зараз почую його хрипкий голос і запах смалених копит, вогню, заліза. Єдине місце, де можна було мріяти про щось інше. Наче кожна щойно підкована тварина могла віднести мене кудись далеко. Мої батьки померли молодими і забрали свою епоху із собою, я успадкував будинок, і минуле потроху конало. У серці кузні вже не було вогню. Газети кричали про майбутнє, і нові обіцянки прискорювали ходу. За кілька кілометрів видно було кістляві конструкції міста. Мрії проступали зусібіч у струменях диму, говорили про те, щоб освітлювати вулиці, щоб рити тунелі, зводити будинки, вищі за дзвіниці. У мене народилися діти, поля сховали під асфальтом, церква зникла за баштами офісів. Родинне гніздо розчинилось у плетиві перехресть, швидкісних доріг і рекламних щитів. Довкола підйомні крани наступали на обрій, висів важкий запах бітуму, який давив на дахи, на вулицях без кінця відкривали й закривали міські нутрощі. Зі свого балкона я чув спів сирен. Іноді бачив проблискові маячки, які продиралися через затори, іноді не бачив. То були страждання далекі, безіменні. А потім діти роз’їхались, і будинок став завеликим і занадто порожнім. Кімнати перетворилися у годинникові башти. Нам самим, моїй дружині й мені, доводилося споглядати безкінечне будівництво, черговий фронт робітників і скрегіт механічних лопат, які орудували, неначе могутні і слухняні тварини. Пригадую пил, який плавав у променях сонця. Поява у нашому домі онуків стала для нас святом. Моя дружина випромінювала щастя. Навіть попри п’ятдесят років спільного життя мені не набридла її краса, її шарм, її благородство. Але час підступний. І моя дружина почала трішки більше чіплятися за якісь власні орієнтири. Пам’ять почала її підводити, а голос губився у нескінченних фразах. Збентежена, вона часто роздратовано мовчала. Рухи її стали незграбними. Її погляд був сповнений сумнівів. Я вже й не знав, хто з нас двох не впізнає іншого. А тоді вона упала у ванній кімнаті. І я відчув швидкий кінець. Потім телефонний дзвінок, очікування швидкої. Її відвезли за кілька кварталів, до будівлі, зробленої з ліфтів і коридорів. Я ходив до неї щодня. Її зіниці раптово вицвіли, і, здавалося, вже нічого не мало для неї значення. Вона знову почала посміхатися і не виявляла жодного наміру повертатися з того свого зачарованого острова. Вона знала, що я щодня буду там, біля неї. Щодня. З віком і через втому послідовність речей плутається. І до власних спогадів ми ставимося з меншою довірою, ніж до того, що вже забули. Мені був потрібний перепочинок. Більше простору й повітря. Тож я поїхав на тиждень на своєму старому авті. Кермувати і й роздивлятися довкола. Роздивлятися довкола й кермувати. Зробити велике коло і зі свіжою головою повернутися до дружини. Кілька днів по тому я обламався посеред лісу. Я дійшов аж сюди, щоб знайти механіка. А потім не стало електрики. Спочатку я думав, що моя сусідки приїде по мене. Так вона сказала, коли я говорив із нею по телефону. Гаразд, я виїжджаю сьогодні увечері і завтра буду там. Минуло кілька днів, вона так і не приїхала. А телефонні лінії вийшли з ладу. Я ще чекав на неї деякий час. Не розумію, вона жінка, гідна довіри. У відчаї я хотів викрасти машину, але не знав, із чого почати. Хай там як, люди спорожнили усі баки і ревниво оберігають залишки пального. Виходу не було. І я облаштувався тут. А одного вечора пастка замкнулася. Мені принесли скаліченого молодого чоловіка, якого лихоманило. Тебе.