Маттіас все ще стоїть на колінах перед балією, між купою одягу й відром води. Над ним на мотузці для білизни штани, сорочки, шкарпетки і нижня білизна нагадують ретельно розвішене ганчір’я.
Моя дружина чекає на мене, — пояснює він, припиняючи терти, — вона чекає, коли я прийду. Щодня вона чекає, що я прийду. Я їй обіцяв. Мені потрібно повернутися до міста. Мені потрібно повернутися, щоб бути поруч із нею. Я обіцяв їй. Я обіцяв, що ніколи її не кину. Обіцяв померти разом із нею.
Маттіасів голос тремтить. Таке враження, що він от-от розридається.
Поглянь, — каже він, дістаючи з кишені фото, — це вона.
Я не знаю, як реагувати, тож беру зорову трубу і роздивляюся нерухомий краєвид. Снігова лінійка показує те саме, що й учора.
П’ятдесят шість
Сьогодні похмуро, і дерева тісніше притискаються одне до одного. Барометр показує вниз. Можливо, буде буря. Важко сказати, коли небо темнішає, завжди здається, що насувається буревій. У цей час синиці галасують під деревами. Коли з’являється сойка, вони завбачливо зникають. А коли та відлітає, вони з’являються одна по одній.
Маттіас приносить мені миску супу, хлібного коржа й кілька таблеток. Він умощується за столом. Хвильку медитує, поки я роблю перший ковток. Після їди він підраховує наші запаси і довгенько стоїть біля ляди, що веде до підвалу. Опісля перекладає мене на диван. Щоб поміняти простирадла. Він підіймає мене, тримаючи під пахви. Коли він тримає мене так на руках, мої ноги гойдаються з боку в бік, як у ляльки-маріонетки.
З дивана я слідкую за силуетом Маттіаса проти світла, у просвіті вікна. Коли він підіймає руки, простирадла надимаються у повітрі й поволі опадають. Наче рятувальний парашут. Я чую, як він шамкає, буркотить, скрипить. Думаю, він звертається до мене, але він ледве вимовляє слова, і таке враження, що вони в’язнуть у нього на зубах. Дивина, що щільніше стуляються мої повіки під впливом ліків, то чіткіше я чую його голос. Неначе він говорив у моєму сні, і його слова змішувалися з моїми мареннями. Наче він намагався увійти в мою голову. Або зачаклувати мене.
До того, як випав сніг, ти не хотів нічого ковтати, а тепер їси, як не в себе. Як льоха. Часто я боявся, що лихоманка здолає тебе. Та ти щоразу вибирався з неї. Ти моя перепона. Моя перешкода. І мій зворотний квиток. Можеш і надалі залишатися холодним, я ж знаю, що ти чіпляєшся за мої слова. Може, ти й добре терпиш біль, але боїшся, що буде далі. Тож я і розказую тобі різні штуки. Що завгодно. Якісь уривки спогадів, омани, брехні. Щораз твоє обличчя світліє. Не набагато, трішки. Увечері я переказую тобі, що прочитав. Іноді досить довго, аж поки світанок не проганяє ніч. Як ота книжка, яку я щойно закінчив, в якій одна оповідь нанизується на іншу, продовжується нею тисячу і один раз, від однієї ночі до іншої. Я з іншого світу, з іншого часу, ти ж знаєш, це видно. Більше одного покоління розділяє нас, і все виглядає так, що впертий непривітний старигань — саме ти. Ми обидва живемо серед руїн, ось тільки мене слово не паралізує, як тебе. Це моя боротьба за виживання, моя механіка, моя світла безнадія. Може, ти хочеш помірятися зі мною? Може, хочеш улаштувати перегони уламків? Проте ти нестепний. Мовчи й надалі. Замовкни ще більше, якщо зможеш, мені все одно. Ти залежиш від мене. Варто буде мені почати грати у твою гру, перестати говорити до тебе, і ти поступово зникнеш у складках ковдр. Ти захочеш, щоб час ішов, але час чигатиме на тебе. Ти захочеш сам себе вилікувати, але тобі не вдасться. Ти прикутий там. Ти рухаєшся у глибини. Але не в змозі робити найпростіші рухи. Ти плюєш на власну долю. Ти не можеш звикнути до думки, що у розквіті літ твоє тіло поламане, розчавлене. Ти підозріливий, я знаю, та все ж навчився приймати від мене догляд і лікування. І ти заздриш мені. Тому що я можу стояти. Поглянь сам, якщо чуєш мене, я стою на власних ногах. Дивись, я більш ніж удвічі старший від тебе і стою сам.
Маттіас робить паузу. Я чую, як він повертається і простує до мене.