Поки Маттіас готує нам каву, я думаю про мисливську заїмку свого дядька. Вона стоїть на березі річки, між двох вершин гірських хребтів. Пригадую, що течія в тому місці сильна, а провалля зелені і глибокі. Треба переправлятися на каное. З іншого боку — величезні кедри, вкрита мохом земля. Заїмка трохи далі. Потрібно пройти стежкою, з якої виступає коріння. Коли з-за дерев вигулькує комин — ми на місці. Заїмка не надто велика, але місця вистачить для всіх. Вони могли б там добре перезимувати.
Знаєте, — вів далі Жозеф, — у селі відбулося декілька зборів. Не зважаючи на аварію, Жюд наполягав, аби його залишили на посаді мера. Спочатку ми поставилися з недовірою, та Жозе відкрито підтримав його, і зрештою всі погодилися. Врешті-решт, саме завдяки Жюду ми непогано тримаємося. Він координує наші зусилля, пильнує за дорогоцінним залишками пального і опікується розподілом продовольства, яке залишалося в магазині. Знаєте, відтоді, як сталась аварія, половина населення покинула сусіднє село, люди подалися до міста чи до лісу, хто їх знає. Жюд має рацію. Піти геть не дасть нічого. Чи ще щось вигадувати. Слід протриматися зиму. Дивно, але здається, що сніг угамував дух. Майже всі вийшли на останню заготівлю дров для опалення. Я вам невдовзі їх принесу.
Прикутий до ліжка, я кляну свою долю. Мені хотілось би зрубати кілька дерев. А натомість я сукаю ногами в ліжку, затиснутий поміж власною головою й шинами.
А ще, — говорить далі Жозеф, — ми тримаємо в полі зору вхід до села, та з таким снігом, якого все більшає, я здивувався б, якби до нас хтось завітав у гості. Я радий, що вже не потрібно робити обходи і скрізь тягати з собою карабін. Він важкенький, той карабін. А якщо щось станеться, то церковні дзвони заб’ють на сполох. Має ж бути хоч якась користь від тієї церкви. А ще Жюд звелів нам оглянути покинуті будинки, щоб зібрати залишені там продукти. В одному з підвалів ми натрапили на зібраний урожай городини, картоплю, моркву, ріпу.
Кажучи це, Жозеф бере мішок і ставить його на стіл. Маттіас квапливо підходить, схвильований такою кількістю їжі.
А ще надибали стару короткохвильову радіостанцію на сонячних батареях, — продовжує Жозеф.
І вам удалося зв’язатися з іншими селами? — питає його Маттіас.
Ні. Пробували кілька разів, але насправді ніхто не вміє нею користуватися. Та з сонячними батареями ми можемо тепер заряджати наші акумулятори, не вмикаючи генератор. Я ж знайшов ручний насос для води. Ми закопали під сніг шланг і тепер можемо брати воду просто з річки. І зібрали балони з пропаном, пальники, інструменти, ковдри. Дехто скористався нагодою, щоб забрати гроші, які змогли знайти, неначе той день, коли знову з’явиться електрика, стане їхнім зірковим часом. Було навіть кілька коротких перестрілок, але ніхто не наважився втрутитися.
Ти приніс молоко? — перервав його Маттіас.
Наступного разу. У корівнику залишилося всього дванадцять корів. Знаєте ж, інші пішли на м’ясо. Хай там як, череді не вистачило би сіна на всю зиму. Тепер стало важче отримати молоко, його бережуть передусім для дітей села. Але тим, хто спробував твого сиру, він справді сподобався. Дехто готовий робити бартер, щоб отримати ще.
Маттіас підводить голову й питально дивиться на Жозефа.
Кажу тобі, — запевняє Жозеф,він справді добрий, твій сир, тобі слід побачитися з Жаком. Він живе в колишньому магазині мисливства і рибальства. Дивакуватий тип, але саме він завжди робить найкращу пропозицію. В усякому випадку, всі з ним ведуть бізнес.
Маттіас секунду роздумує, а потім продовжує методично розкладати м’ясо, овочі й консерви. Тим часом Жозеф наближається до мене.
Добре, ти продовжуєш набиратися сил, як бачу. Внизу мені не дуже вірять, коли я кажу, що ти оклигаєш. А в мене для тебе подарунок. Я якось пішов глянути на старий вхід до шахти. Я не був там уже років із п’ятнацять. Пригадуєш? Ми часто ходили туди замолоду. Я чув, що дехто з людей знайшов там притулок. Але там не було нікого, просто чутки. Та й що там можна робити, у тій шахті? Ну, окрім як палити у схованці, лякати кажанів, стріляючи по них кульками, і розмальовувати стіни різними тваринами, над якими не владний навіть час? Пригадуєш, авжеж?
Жозеф засовує руку до внутрішньої кишені пальта й простягає мені маленьку коробочку.
Лежала на землі, я наступив на неї.
Поки я збираюся її відкрити, зауважую, що Маттіас спостерігає за нами, ніби нічого й не сталося, укладаючи останні харчі у погребі. В коробочці — рогатка і кілька металевих кульок. Я беру рогатку, перевіряю пружність гумової стрічки, зважую на долоні кульку й кладу її по центру шкіряної накладки. Цілюсь у різні предмети в кімнаті, але вистрілити не наважуюся. Жозеф усміхається.