Я знав, що тобі сподобається. У нас колись були такі ж самі. Наступного разу перевіримо, хто з нас двох іще може влучити в ціль, а зараз мені треба йти, якщо хочу добратися до села ще до ночі. А, забув, Марія просила передати, що вона днями навідає тебе.
Поки Жозеф одягається, говорячи з Маттіасом, я кручу рогатку в руках і думаю про своїх дядьків посеред лісу, які виживають завдяки дичині, яку там полюють.
Жозеф прощається з нами й зачиняє за собою двері. Кімната враз порожніє. На підлозі сліди від його чобіт іскряться, як велика низка озер, яку можна побачити з гірської вершини на світанку.
Надворі ландшафт поринає в сутінки. Здіймається вітер. Чутно, як стугонить у комині. Падає густий сніг. Сніжинки настільки великі, що здається, кожна з них сама може накрити увесь краєвид. Маттіас запалює олійну лампу й показує мені пакунок із м’ясом, тримаючи його високо, неначе трофей, як дорогоцінну здобич, очі в нього палають.
Ну що, ти голодний?
Сімдесят один
Сильні пориви вітру струшують веранду, стіни стогнуть і тиша витікає по краплі.
Матіас спить. Його дихання змішується з потріскуванням в середині плити. Або з завиванням вітру в комині. Мені ж заснути ніяк не вдається. Я думаю про Марію, про її манеру говорити до мене, сміятись у відповідь на моє мовчання, про лагідність її рук, коли вона перевіряє мої рани, про спогади, що зринають, коли я її бачу. Вона вже давно не приходила до мене. Час зарубцьовує те, що йому підвладне, але нічого ще не вирішено напевне. Я й далі розпростертий на ліжку, дивлюся, як спливають вервечкою дні, й сподіваюся, що колись мої ноги зможуть таки мене тримати. А поки Маттіас опікується мною і годує. Знаю, у нього насправді немає вибору. Ми в заручниках один в одного.
Я чую якийсь шурхіт між двома ударами вітру. Здається, він долинає з іншого боку. Мабуть, якась тваринка крадеться попід стіною, шукає вхід до льоху. Може, миша, горностай а чи білка. Або й щось більше, не знаю. Я підводжуся на ліктях і оглядаюся довкола. Але темрява панує цілковита. Навіть не вдається розгледіти Маттіаса на дивані. Посеред ночі видно тільки червоні жарини в плиті.
Сімдесят сім
Сніг перестав падати якихось кілька годин тому, наприкінці дня. Відтоді небо прояснилось і знову з’явилася смуга лісу, рівного і величного. У свою зорову трубу я спостерігаю за околицями, чи ніхто випадково не йде, але бачу лише обважнілі від снігу дерева. Під гілками нескінченна безліч тунелів тягнеться до гори, підтримувані чистою живицею. Ліс склепінчастий, великий і живий. Я розумію, чому мої дядьки й тітки залишилися там.
Зараз вони, мабуть, голосно розмовляють біля плити на дровах. Посеред плутаного безладу слів і вигуків вони, можливо, потроху пригощаються міцним алкоголем, який завбачливо прихопили з собою, щоб не замерзнути. Вони розповідають один одному, як провели цей день на полюванні, або ж минулорічні анекдоти, переривають і кепкують одне з одного. Саме так. Так завжди. Й оце буяння оповідок, дотепів і вибухів сміху напевне пом’якшує перебіг зими.
А тут сніг збирається в тиші, поки Маттіас готує чи прибирає, а я гублюся, дивлячись надвір. Тут усе обертається навколо днів доставки провізії і перев’язок. Тут нічого не дозволяє мені залишити ліжко чи мої шини.
Вода кипить у великому казані. Маттіас підводиться, виливає воду в пластикову миску. Ставить її на край столу, разом з милом і губкою, й наближається до мене.
Роздягайся, час митися.
Я одна по одній знімаю з себе жилетки. Але білизна прилипає до тіла, і я залишаюся у неї в полоні. Таке враження, що перш ніж прийти мені на допомогу, Маттіас користається моментом і спостерігає, як я б’юся в порожнечі. Нарешті він знімає ковдри й перевертає мене набік, аби зняти з мене нижню білизну. Оскільки він не може стягти її через ноги, бо на них шини, Маттіас розрізає її збоку. І таким чином вона легше знімається , а потім — одягається. Практично, та мені від того трохи ніяково.
Я сиджу голий на краю ліжка. Відчуваю, як кістки напинають шкіру. Маттіас присуває крісло-гойдалку і обхоплює мене руками за талію.
Давай, ходімо.
Я чіпляюся за його шию. Його руки напружуються, притискаючи мене до грудей, він переносить мене до крісла-гойдалки. Коли він мене садить, біль підіймається від гомілок до підборіддя. Я намагаюся зосередитися на потоках повітря, що ковзають по моїй шкірі. Потім Маттіас мочить губку у мильній воді й подає мені.