Ось так, якщо Марія прийде до тебе найближчими днями, ти хоч будеш чистим, — жартує він.
Якусь мить ми дивимося один на одного, а потім я опускаю очі на свої шини. Вони нагадують мені поїдені мурахами порожнисті стовбури дерев.
Маттіас зітхає, хитаючи головою.
Знаєш же, я все ж зроблю так, що ти заговориш, так чи інакше.
Я миюся, як можу, руки, пахви, член. Губка швидко вихолоняє, й вода з мого тіла випаровується, забираючи з собою моє тепло. Я поспішаю. Мию шию й обличчя. Я кілька разів здригаюся й покриваюся сиротами. Я легенько кашляю, даю знак Маттіасу, що вже скінчив. Він, у свою чергу, тре мені спину, стегна і ступні. Його рухи поривчасті, сухі, але ефективні. Коли він закінчує, то дає мені майку й допомагає одягти розрізані кальсони.
Коли сиджу у кріслі, то почуваюся краще. Весь час сидіти, може, і втомлює, але підбадьорює. Маттіас дає мені склянку води й кілька пігулок. У мене враження, що вони не такого кольору, як завжди. А, нехай. Я беру їх і відразу ковтаю.
Перш ніж знову вкласти мене в ліжко, Маттіас користується тим, що вода ще гаряча, й миється сам. Краєм ока я бачу, як він скидає взуття, розстібає ґудзики на жилеті й знімає штани. Він повертається до мене спиною. У миготливому світлі масляної лампи його силует видається майже прозорим. Навіть з його масивними плечима і впевненішими за мої рухами, шкіра на його руках звисає, сідниці опадають, а на спині виступають хребці. Я дивлюся, як він енергійно тре своє кістляве тіло, швидко все змиває й одягається. У кімнаті чутно шурхіт паска, який він застібає. Коли він нахиляється до дзеркала, щоб поправити волосся, то на якусь мить застигає перед власним відображенням. Чую, як він щось шепоче, та мені не вдається розпізнати звуки, які він видає. Може, молитва, або якесь заклинання, чи просто плач.
Коли він повертається, я стуляю повіки і розслабляю м’язи шиї, неначе вже якийсь час сплю.
Маттіас ступає кілька кроків до мене.
Побачиш, за якусь мить завдяки снодійному, яке ти тільки-но проковтнув, ти більше не вдаватимеш, що спиш. Чи просто мовчиш.
Сімдесят сім
Я йду порепаною, переплетеною корінням стежкою. Сонце розпікає ліс, повітря гаряче і все довкола сухе. Обабіч мене рухаються дерева, темні й колючі. На спині у мене великий наплічник, та він нічого не важить. Кілька пташок перегукуються, ховаючись серед гілля. Їхній спів ясний, та мені не вдається розпізнати, до якого виду вони належать. Через стежку перебігають білки. Їх багато. І вони нерозважливі. Зупиняються просто переді мною, розглядають мене, а потім видають кілька пронизливих криків. Я намагаюся не зважати на них. Я тримаю крок. Впевнений і бадьорий. Раптом, навколо стає темніше. Птахи відлітають, білки затаюються у своїх схованках, інші тварини зникають у гущавині. Я прискорюю крок. Я не знаю, що відбувається. Здіймається вітер, він дме зусібіч. Неначе увесь ліс раптово підскочив. Я пришвидшую крок. До мене долинає запах диму. Я не знаю, звідки. Помічаю високий кедр за кількасот метрів. Я кидаю свого наплічника й поспішаю до дерева, перескакуючи через коріння, яке тягнеться руками до моїх щиколоток. Кедр височезний, і його стовбур здіймається високо до неба. Я чіпляюся за його пористу кору і видираюся якомога вище. Пахне горілим деревом, розпеченим до білого металом і паленою шкірою. Коли нарешті вдається заглянути за верхівки хвойних дерев, які стоять щільною стіною, я помічаю величезний вогонь, сповнений гордості й жадання. Він просувається важкими кроками, захлинається сміхом і поглинає ліс з ненаситним апетитом.
Я різко випростуюся на своєму ліжку, неначе вийшов із коми. Сон відразу зник, але в очах і в горлі досі пече. Мої легені палають. У світлі нового дня щільна хмара диму кружляє по кімнаті.
Я озираюся. Маттіаса немає. Мені важко дихати. Я закриваю рота кінцем простирадла. Дим виривається з каструлі на плиті, як під час виверження вулкану.
Я смикаюся. Думаю, чи не впасти мені з ліжка, але я ніколи не зможу дотягнутися до каструлі. А чи відчинити двері. В будь-якому випадку, потрібно вибратися звідси. І негайно. Або я сам щось роблю, або кличу на допомогу. Кличу на допомогу. У мене немає вибору. Я глибоко вдихаю і кричу на всю силу легенів.
Горю! Горю!
За кілька секунд двері з тієї сторони відчиняються, і в мареві диму з’являється Маттіас.
Він кидається до плити, хапає перше, що трапляється під руку, якусь одежину, хапає каструлю й поспішає надвір.
Дим розсіюється завдяки протягу. В кімнаті стоїть сморід, та ми хоч можемо знову дихати. Маттіас стоїть у дверях, роздивляється жилета, якого схопив, щоб уберегти руки. Розпечений метал в багатьох місцях пропік шерсть.