Вісімдесят чотири
Бурульки, які звисають з карниза, розрізають довкілля вертикальними смугами. Погода гарна, сніг відсвічує небесною синню. Соснові голки змерзли на холоді. Кілька сніжинок блукають між небом і землею. Не знаю, звідки вони з’являються. Їх носить вітром і, здається, їм ніколи не хотілося торкнутися землі. Наче метеори, політ як ми бачили зблизька, але без загрози, що вони впадуть на нас.
Маттіас робить свою гімнастику. Він стрибає на місці. Його кінцівки розслаблені, й немолоде гнучке тіло підлаштовується до стрибків із вражаючою грацією. Час від часу він б’є себе долонею у грудну клітку і змушує звучати порожнинну глибину своїх легенів. Я спостерігаю, як він вправляється й одночасно говорить, що мені краще. Що незабаром я зможу встати з ліжка. Біль ще зовсім поруч, немов хижак який дрімає, але мені вже майже не потрібні пігулки, щоб терпіти його присутність поруч.
Закінчивши вправи, Маттіас підіймає ляду й дістає з погреба деякі харчі.
Я можу тобі допомогти, — пропоную я.
Маттіас зводить на мене очі. Він вагається. Може, гадає, що я хочу позбавити його привілею гайнувати час за куховарством, та все ж погоджується.
Тримай, — каже він і простягає мені ножа і стільничку, — займися поки овочами для супу, а я приготую хліб.
Поки я чищу картоплю, розумію, що це вперше я на щось придався відтоді, як сюди потрапив. Я ще не можу стояти і не надто знаюся на кухарстві, та щось уже роблю. Маттіас тим часом місить тісто і насвистує, точніше, видуває повітря крізь зуби. Можна подумати, що він наслідує шум повноводої через весняне танення снігу річки. Або ж крижаний вітер, що вихориться над верандою.
Поки вариться суп, пара, що підіймається у повітря, осідає на моєму вікні. Від холоду вона утворює тонкий шар паморозі. Щоб виглянути надвір, мені треба зішкрябати її з краєчку вікна. Невеликий ілюмінатор у кришталевому вітражі. Поки я дивлюся назовні, Маттіас розказує, що його батько був кухарем на сплаві лісу. І що сам він допомагав йому кілька років по закінченні війни.
Пригадую, вони відбували, щойно починався льодохід на річках. Їх було багато таких, хто безстрашно боровся з водою, щоб сплавляти ліс. Ніхто з них не вмів плавати, ніхто не мав рятувальних жилетів, та в кожного на шиї висів хрест. З баграми й піснями вони ходили у своїх шипованих чоботях по колодах, що пливли по воді. Коли ж когось із сплавників ковтав сплав і він зникав серед стовбурів дерев, то міг сподіватися лише на свої молитви. Іноді його колегам вдавалося виловити тіло, перш ніж його відносило течією, та зазвичай пороги й холодна вода не пробачали помилок. Тож щовечора, сідаючи за стіл, вони хвильку мовчки молилися, а потім їли приготоване для них, як востаннє.
Поки галети чорного хліба печуться на сковорідці і запах смаженого борошна наповнює кімнату, Маттіас малює розп’яття, яке вішає над вхідними дверима.
Я підіймаю здивовано брови.
Готово, — кидає Маттіас.
Він насипає нам суп і розламує хліб навпіл. Він гарячий. М’якуш парує. Я мочу його в бульйоні і вгризаюся в нього зубами. Поки Маттіас читає таку собі молитву, я продовжую розмову, навіть не дожувавши.
Ми немов ті сплавщики, про яких ти казав. Але нам не розп’яття потрібне, а залізна кінська підкова.
Маттіас дивиться на мене хвильку з таким виразом, наче я нічого не зрозумів. Потім його обличчя поволі проясняється, і він дякує, що я розділив з ним сьогоднішній хліб.
Вісімдесят вісім
Маттіас допомагає мені дійти до крісла-гойдалки. І знову я дивуюся тій силі, з якою він мене підтримує. Думаю, я ніколи досі не був настільки легким, настільки й нудним.
Я влаштовуюся біля плити з ковдрою і з зоровою трубою. Маттіас сидить поруч, за столом. Він всовує нитку в голку.
У мене новий кут зору на довкілля. Я так само бачу ліс, який непохитно височіє над снігом. Але звідси я можу бачити ще й опори та електричні дроти, що з’єднують нас із селом. До цих металевих дротів раніше було прив’язане наше життя. До цих провідників, по яких біг містичний заряд. Цих шнурів, на яких сидять декілька птахів, ніби нічого не змінилося.
Сонце сідає, і холод змушує виблискувати вчорашній сніг. Коли стуляю очі, то бачу кольори, яких не існує. Коли ж їх відкриваю, то в кімнаті стає так ясно, що здається, ніби в мене снігова сліпота.
Штопаючи джинси, Маттіас питає, ким я був до аварії. Та я певен, що він знає.