А мешканці, — втручається Маттіас і кидає погляд на місце, де димар плити зникає між перекриттями.
Спочатку, — відповідає Жозеф, — ми переживали. На щастя, в будинку не було нікого в той час, коли почалася пожежа. Впродовж кількох наступних днів їх переселили. Та коли вони хотіли забрати речі, усе було чорним і тхнуло димом. Знаєте, дим із сажею дуже липкий. Відтоді ми почистили більшість димарів у селі. З настанням сильних холодів останніми днями люди палять усе, що можуть. Іноді втрачають контроль, і плити загораються.
Жозеф робить паузу і повільно проводить долонею по чолі й очах.
Коли був останній снігопад, — продовжує він, — хтось украв снігохід у Жюда. Спочатку Жозе звинуватив мене, та, знаєте, у тому не було жодного сенсу. Потім довідалися, що зник Жеремі. Зі своїм дев’ятирічним сином. Усі хотіли йти на його пошуки, та сніг уже давно замів сліди. Потім намагалися заспокоїти дружину Жеремі, але вона невтішна. Жозе дав їй пігулки, щоб вона могла спати. Зі свого боку, я лише сподіваюся, що Жеремі узяв достатньо пального, щоб кудись доїхати. Бо якщо він повернеться сюди, ніхто не може уявити реакцію Жюда.
Маттіас підходить до Жозефа і пропонує миску вівсяної каші, яку той охоче приймає.
До того ж багато-хто захворів останнім часом. Дехто вже одужав, а інші ніяк не можуть вилікуватися. Серед них і Жюдіт, яка взялася проводити шкільні заняття з дітьми, відколи Жан відмовився. Зрештою, Марія робить усе, що може, щоб її вилікувати, але ж вона не чаклунка.
Маттіас береться за кашу. Кілька вівсяних пластівців застрягають у вусах.
Вам тут добре, — нарешті мовить він, жуючи. — Подалі від усього цього.
Маттіас перебиває його, питаючи, чи вдалося йому добути молока. Жозеф усміхається.
Так, сьогодні вранці я ходив до корівника. Перш, ніж усі повстають. Там немає опалення, і щоразу я з подивом відзначаю, настільки там добре. Знаєте, корови завжди виробляють стільки тепла, скільки їм потрібно. Я міг би влягтися просто там і ще поспати. Але на сіні спав Йонас. Він прокинувся, коли я набирав молоко. Він здивувався, побачивши мене, а я звелів йому вдавати, ніби мене тут не було, і він знову заснув.
Маттіас зазирає у мішки із провізією й дістає дві великі ємності з молоком. Він відкриває одну і робить ковток.
Воно справді свіже, — каже він, витираючи рота, — прекрасно. Дякую.
По-перше, — продовжує Жозеф, — сім’ї, які тепер мешкають у колишньому будинку нотаря, приготували печеню і рибні пироги, багато чого ще. Я вам теж приніс. Треба користуватися, знаєте. Хоча в селі ще вдосталь запасів, раціон стає дедалі обмеженішим. Жюд наполягає, щоб ми були розважливішими. Пішла чутка, що мешканці одного з берегових сіл зуміли підключитися до вітряної станції. Кожен вважає за потрібне сказати щось із цього приводу. Таке можливо. У нас немає електрики, але вітряк на схилі гори й далі крутиться. Дехто каже, що варто туди піти і спробувати. Та якщо вірити всьому, що кажуть, то аварію на лінії давно вже мали ліквідувати, і ми могли би дивитися телевізор, пити холодне пиво і їсти розігріті у мікрохвильовці страви швидкого приготування.
Жозеф зітхає, дістаючи свій кисет. Він скручує цигарку, запалює її і робить довгу затяжку. Він щось говорить і далі, та я вже не слухаю. Дивлюся на кільця диму, які поволі випливають із його рота.
Хочеш цигарку? — питає він.
З задоволенням, — швидко кажу.
Жозеф здивовано хитає головою у мій бік.
Ти тепер говориш? Яка гарна новина!
Я усміхаюсь у відповідь.
І ми палимо, поки Маттіас захоплений сортуванням продуктів.
Є новини про моїх дядьків? — нарешті я спромігся спитати, в голові паморочиться від тютюну.