Я ходив глянути, що там у них удома, — відповідає Жозеф. — У гаражі не було автівок, не було гвинтівок, а всі кімнати порожні. Твої дядьки й тітки все завбачливо забрали з собою. Продукти, інструменти, одяг. Все, що може знадобитися. Та я все ж дещо знайшов, — уточнює він і дістає щось схоже на брошурку із внутрішньої кишені пальта. — Карта регіону. Нею можна завжди скористатися.
Я беру її і дякую. Водночас питаю себе, чи мої дядьки і тітки справді мали намір повернутися до села. Можливо, вони просто пішли, і все. Якщо тільки з ними нічого не сталося.
Я забув про добру новину, — раптово додає Жозеф. — У селі були уродини. Хоча дехто побоювався, але все пройшло добре. Марія була там. Вона не чаклунка, знаєте, та їй вдається робити дива. Вона допомогла народитися маленькій дівчинці: Жоель. Першій дитині періоду аварії. Ми не знаємо, хто батько, але мати, Женні, живе тепер у будинку на лісопильні, він великий, і їх там багато, у неї там гарне оточення.
Жозеф підводиться і застібає пальто.
Наступного разу я поскидаю сніг із даху, — заявляє він. — З тим, що випало за останні дні, його стало забагато.
Так, — погоджується Маттіас, — я саме хотів поговорити з тобою про це.
Нагадайте мені, коли я прийду наступного разу. А тепер маю повертатися. Марія чекає на мене. Я обіцяв повезти її на зимову риболовлю, і ми домовилися якраз на сьогодні.
Жозеф прощається, і двері за ним зачиняються, неначе ними грюкнув вітер.
Сто дев’ять
Маттіас продовжує сортувати принесені Жозефом харчі. Прискіпливо перевіряє готові страви. Він бурчить і бубонить, що тут саме він готує, але складає все ретельненько.
Справді, — підраховує він, — раціон урізали.
Потім виливає молоко в казан, у якому ми топимо сніг, ставить його на плиту.
Потрібно підігріти. Підігріти, але не кип’ятити, — уточнює він, додаючи сичугу.
Трохи помішує і знімає з вогню.
Тепер слід зачекати. Ми граємо кілька партій у шахи і їмо вівсяну кашу. Маттіас усі партії виграє. Я жартую, кажучи, що даю йому фору. Він підводить голову, мружиться, але нічого не каже.
Він іде до плити і помішує ложкою в казані. Пахне молоком, яке згорнулося. Потім виливає вміст у фільтр, зроблений з металевої вішалки і шматка тканини. І біляста рідина починає поволі крапати.
Я наполягаю.
Я даю тобі виграти щоразу. Сам знаєш.
Маттіас не піддається. Він ледь кривить рота, зауважує, що я кажу казна-що і що у мене, мабуть, знову почалася лихоманка. Я посміхаюся в свою чергу і дістаю карту, яку мені дав Жозеф.
Неквапно розглядаю схили, гірські плато, русла річок. Знаходжу прибережні села вгорі карти, а потім і наше, трохи нижче, оточене долинами. Ще далі — озеро, куди ми дітьми ходили ловити рибу. Добре видно дві основні дороги. Одна йде берегом, а інша перетинає сушу. Видно також і лісові дороги, позначені пунктиром, які проникають у глибокі долини. Тут і там значки високої трави, які позначають заболочені місцини. А все решта — ліс.
Кидаю погляд на легенду на полях.
Вона величезна.
Певні ділянки річки позначені вручну. Пригадую, деякі назви я чув раніше, але я в них не тямлю. Мисливське обійстя моїх дядьків не повинне бути далеко, у глибині лабіринту, посеред столітніх кедрів. Я добре пам’ятаю його, та не можу знайти на карті.
Тут, — раптом кажу я, тицяючи вказівним пальцем у невеличкий хрестик, зроблений простим олівцем, — це тут.
Коли підводжу голову, Маттіас усе ще перевіряє вміст своєї конструкції.
Текстура гарна, — заявляє він задоволено. — Воно вже починає нагадувати сир.
Сто тринадцять
Цієї ночі я знову чув маленьке звірятко. Я впізнав його стриману ходу, його виважені рухи і його зацікавлення їжею у погребі. Іноді воно зупинялося, щоб прислухатися, потім знову рушало, можливо, в інший бік, від того, де зберігається частина наших припасів. Можна сказати, що воно ретельно збирає власні запаси у передчутті прийдешніх часів.
З першими променями Маттіас знімає свою конструкцію. Віджимає білу речовину, щоб позбавитися від залишків води, додає солі, потім робить шість куль завбільшки з кулак, з яких обережно робить кружала. На плиті, у старій каструлі, розтоплює залишки свічок. Слідкує за шматками, які плавляться, і виловлює шматочки ґноту й обгорілі сірники. Потім виливає розтоплений віск на свої сири, стежачи, щоб той повністю їх вкрив.
Один із найкращих способів консервації, — зауважує він, обертаючись до мене.
Я киваю головою, не кажучи нічого, і показую на шахівницю.