Немає часу, — відповідає Маттіас, — я повинен спуститися до села.
Потім він ретельно складає облитий воском сир у полотняну торбину, дає мені консервовану квасолю у смальці зі шматком чорного хліба, підкидає у плиту дров і поквапом одягається.
Побачимося пізніше, — кидає він, одягаючи свої снігоступи.
І поспішно виходить.
Надворі пишний сніг квапиться досягти землі.
Сто сімнадцять
Мабуть, уже майже полудень. Здається, що холод послабив свої обійми лише для того, щоб здавити з новою силою. Тим часом сніг і далі падає і, здається, ніщо не може його зупинити. Сніжинки великі й тендітні. Немовби вирізані з паперу.
У плиті гаснуть останні жарини. Я відчуваю, як холод ковзає по моєму вікні. У протягів довгі руки, і вони ворушаться біля мене, наче тіні, які хочуть залізти до мене під ковдри.
Марія сказала, що незабаром я зможу стояти. Хоча моя ліва нога ще слабка, та за допомогою милиць зможу пересуватися самостійно. Саме я відчиню їй двері, коли вона прийде наступного разу.
Мені вдається випростатися, а потім і сісти на краю ліжка. Ноги висять у порожнечі. Я думаю про наступний етап, дивлячись у прірву перед собою. Сила тяжіння тягне мене донизу. Здається, що мої стегна і литки під шинами відмерли за час нерухомості. А мої м’язи тримаються на кістках, наче м’ясо, яким знехтували навіть стерв’ятники.
Ти худий і висохлий. Ти нічого не важиш. У тебе вийде зробити кілька кроків. У тебе все вийде, — кажу я собі вголос, — ти ще живий, у тебе немає вибору. Ти маєш ходити.
Я міг би дійти до стільця. Чи до дивана. Стілець ближче, але милиці за диваном. У мене має вийти, навіть якщо доведеться стрибати на правій нозі, замість того, щоб переставляти ногу за ногою.
Потрібно лише встати з ліжка і спробувати спертися на стіл. Усе просто. Треба тільки стежити, щоб не втратити рівновагу. Це було б так по-дурному — згоріти на плиті.
На якусь мить усе це видається мені неможливим, і я думаю про те, щоби знову лягти. Потім збираю волю, затягую тугіше шини і сповзаю на підлогу. Повільно. Дуже повільно — як у крижану воду озера на початку літа.
Пальці ніг торкаються підлоги. Я міцно чіпляюся за постіль, але вона сповзає разом зі мною. Я відчуваю, як калатає моє серце. Ноги дерев’яніють, і електричний розряд пронизує кістковий мозок. Кров важко циркулює по венах, з натугою робить коло від ступень до голови і назад. Нарешті, я стою. Мені вдається дістатися ступнями до підлоги. Відчуваю, як скроні вкриваються рясним потом. Стіл зовсім поруч. Потрібно лише втримати власне тіло, поки зміню опору. Я наважуюся перенести більше ваги на ліву ногу. Простягаю руку до столу. Майже дістаю. Тягнуся більше. Боляче, але терплю. Нічого, нічого. Напружуюся. Рука тремтить перед очима, ніби я намагаюся пересунути меблі силою думки. Тіло німіє. Стілець здається ніби за кілометри від стола. Перед очима розпливаються чорні кола. І коліна підгинаються.
Сто сімнадцять
Підлога брудна й холодна. Бруд, пил, кілька шматочків кори, лушпиння з цибулі. Дошки підлоги під облупленим лаком сірі. Не знаю, скільки я так лежу. Кілька хвилин. Кілька годин. Надворі все ще день, а Маттіас іще не повернувся.
Я не можу лежати отак, долі. Озираюся довкола. Спираюся на лікті й повзу до дивана. Ноги волочаться за мною, наче довге важке пальто, просякнуте мулом. Рухаюся повільно. Таке враження, що я більше закопуюся, ніж просуваюся вперед. Дивлюся на двері, мов нажахана дика тварина, заскочена зненацька у непідходящий момент.
Я би не хотів, щоб Марія побачила мене в такому стані.
Майже добираюся до дивана, залишається якийсь фут. Дихання уривчасте і плечі ниють. З натугою видираюся на старенькі диванні подушки. Кладу ноги перед собою. Помічаю, що пов’язки під шинами на лівій нозі просякнуті кров’ю. Беру Маттіасову ковдру і вкриваю ноги.
Почуваюся геть спустошеним. Ніби частина мене залишилася внизу. Мабуть, треба чогось з’їсти, але консервована квасоля зі смальцем залишилася далеко.
На хвильку стуляю повіки.
І все.
Сто двадцять шість
Я раптово прокидаюся. Темно. Маттіас ставить на стіл свій мішок, струшує з плечей сніг і запалює олійну лампу.
Коли обертається, то бачить, що моє ліжко порожнє. Він стискає щелепи, на чолі надувається вена. Та, щойно побачивши, що я лежу на дивані, він підводить очі і йде до мене. Одна його рука ковзає мені за спину, інша — під коліна, і він несе мене до ліжка, як носять заснулих дітей. Чи тих, хто при смерті. Я намагаюся сховати просякнуту кров’ю пов’язку, та Маттіас відразу її помічає. Він нічого не каже, але він її побачив. Він накриває мене ковдрами, радить поспати, а потім зникає з іншого боку зі свічкою й мішком, який перед тим поклав на стіл.