Побачимо, та дуже сподіваюся. Я навіть ладен робити твої вправи, якщо це допоможе мені швидше відновити сили.
Я не про це, — продовжує він, — а про механіку, приладнати гусениці до мікроавтобуса. Ти здатен таке зробити?
Впродовж останніх десяти років я ремонтував самоскиди, більші за будинок. Перетворити ж мікроавтобус на снігохід, якщо є відповідні деталі, гарний інструмент і електрика, буде дитячою забавкою. Знаєш, я вмію робити й інші речі, а не тільки чистити картоплю.
Маттіас ріже зайчатину на шматки і скидає усе в казан разом із олією й овочами.
В будь-якому випадку, в тебе немає вибору, — раптом обзивається він. — Ти нам це винен, мені й іншим. Все ж тобі врятували життя. І видається, я не один, хто хоче потрапити у місто ще до того, як розтане сніг. Це було б чудово. Я зміг би повернутися до своєї дружини. Чекати весни немає жодного сенсу, сніг усе падає, а в моєму віці, знаєш, коли маєш в розпорядженні увесь свій час, отже, його залишилось не так багато.
Я замислююся. Надворі сонце пірнуло за обрій. Небо ще ясне, але світло гасне.
Поки на вогні готується їжа, ми граємо партію в шахи. Маттіас виграє, як завжди. Задоволений, він не дає мені відігратися і всідається в крісло-гойдалку з книжкою.
За хвилю я питаю його, на що Жак обміняв сир.
Моє питання ніби здивувало його, він кладе книжку собі на коліна, потім каже, що Жак запропонував йому вибрати щось у його магазині.
І що ти взяв?
Маттіас секунду вагається.
Зброю.
Зброю?
Так, щоб захистити себе у разі...
Ти умієш поводитися з нею?
Жак показав мені.
Я мовчу й дивлюсь у вікно. На небі, над горами, залишилася тільки тоненька біла смужка, на яку насувається нічна синь.
Згодом, коли Маттіас ставить страву на стіл, спокусливий запах заповнює кімнату. Я підводжуся, спираючись на милиці й майже без допомоги дістаюся стільця. Не зважаючи на протести, Маттіас наполягає, щоб підтримати мене, поки я всідаюся, щоб упевниться, що я сидячи тримаю рівновагу. Та це не рахується.
Золотисте м’ясо плаває у схожому на сироп сокові. Перш ніж накласти їжу в мою тарілку, Маттіас складає долоні й заплющує очі. Цього разу всього на мить, а потім поспішно занурює ложку в казан.
Будь уважним, у цієї тваринки багато дрібних кісток.
Ми з апетитом їмо. Розриваємо руками м’ясо, сік капає усюди і налипає на наші бороди.
Щоб воно було ніжним і смачним, — каже він з набитим ротом, — його треба довго готувати.
Я коротко сміюся і показую йому покласти ще. Маттіас схиляється до казана, облизуючи пальці. Раптом він завмирає і дивно хрипить. Я підводжу голову. Його очі витріщені, неначе він побачив привида. Він випростовується, перевертаючи стільця, і хапається рукою за горло. Його погляд бігає по кімнаті. Рот відкривається без жодного звука. Він б’є обома руками у груди. З нижньої губи звисають великі каплі слини. Вени на його шиї набрякають. Я намагаюся підійти до нього, наступаючи на праву ногу і тримаючись за стіл. У нього синіє обличчя. Зіниці сильно розширюються й чорніють. Я намагаюся привернути його увагу, наближаючись до нього. Він кидається навсібіч. Я кричу йому не рухатися. Здається, він не чує. Його долоні стискаються і розкриваються, ніби він шукає, за що ухопитися. Він хаотичними рухами б’є себе в груди. Я знаю, що треба робити в таких ситуаціях, потрібно стати позаду людини і надавити на живіт. Та я ще настільки слабкий, тож не впевнений, чи в мене вийде.
Стій переді мною, — кажу я в паніці, — Маттіасе, дивись на мене! Стій там! Не рухайся!
Я з силою б’ю його кулаком у живіт. Від удару він згинається, але нічого не виходить. Щойно він розгинається, як все починається з іще більшою силою. Я відчуваю, як мої кулаки вдавлюються в його худий живіт і прокладають собі шлях до діафрагми. Маленька кісточка вилітає з його рота, як куля, і Маттіас валиться на підлогу, всотуючи в себе повітря.
У наступні дві чи три секунди — повна тиша. Потім він із шумом вдихає. Кашляє, блює і його тіло струшують спазми.
Я з полегкістю зітхаю і розумію, що стою, прямий, як ракета, уперше. Тоді як Маттіас біля моїх ніг схожий на старий паротяг, якому важко зрушити з місця.
Сто тридцять вісім
Сніг видовжує конічні силуети дерев. Він падає прямо й безупинно, легкий і важкий водночас. Сніг уже дістався до мого вікна й тулиться до шибки знизу. Таке враження, ніби в кімнаті безупину прибуває вода.