У зорову трубу я бачу, як якась тварина наближається до будинку. Щось невелике. Лисиця. Може, рись. Зрештою, якийсь звір, що прийшов з’їсти рештки зайців, що Маттіас викинув надвір, після того, як оклигав. Сліди ще свіжі, та незабаром сніг усе засипле. Між деревами бачу кілька хат, через увесь цей сніг здається, що вони меншають. Осідають. Я деякий час розглядаю село. Нічого не рухається. Марія не ходить від хати до хати, щоб лікувати людей, Жозеф нічого не розподіляє й ніхто не йде, щоб забрати мене.
Коли Маттіас прокинувся на світанку, був, як завжди, у добрій формі, ніби нічого не сталося. Він зробив свої вправи, помив посуд і приготував чорний хліб. Але щось затьмарювало його обличчя.
Ми почали партію в шахи більше години тому й досі не закінчили. Щораз, коли його черга ходити, Маттіас подовгу прораховує всі можливі варіанти. Наче ослаблий боєць, який уже не довіряє власному інстинкту.
У кімнаті тихо. Чути тільки, як буркотить плита. Я вивчаю лінії на своїй долоні, знаючи, що ніхто й ніщо не може допомогти нам передбачити нашу долю. Біля мого ліжка шахова партія затамувала подих. Навіть якщо Маттіас і почувається не по собі, він усе ж виграє цю партію. Це єдине, в чому я зараз упевнений.
Сто сорок сім
Впродовж кількох днів я відчуваю, як моє тіло підлаштовується під нову реальність. В руках з’явилася сила. Плечі знову в тонусі. Коли знімаю шини, ноги згинаються дедалі краще. Залишається тільки рана на лівій нозі, яка ще не повністю загоїлася. Біль потроху слабшає, але дискомфорт і оніміння залишаються.
Та все ж за допомогою милиць я можу пересуватися, підтримувати себе, підводитися і тримати рівновагу. Я можу рухатися, наче підбита птаха. Недовго, але хоч трохи. Навіть якщо й шкутильгаю, та можу самостійно піти помочитися. А коли у формі, то можу кілька разів пройтися туди-сюди по кімнаті.
Ми знову граємо в шахи. Маттіас нічого не каже. Я ж стримуюся, щоб не кричати. Мені вдалося його затиснути. Його король застряг між слоном і конем. Це пат.
Щойно помітивши це, він зводить на мене очі. Якусь мить посміхається, а потім його погляд різко закривається, немов двері грюкнули. Він складає фігури, пересуває крісло-гойдалку до плити і накидає в казан снігу, щоб танув.
Я повертаю голову до вікна. Небо непевне. Барометр показує донизу. Кілька сніжинок зависло в повітрі, ніби очікуючи підмоги, щоб упасти на нас.
Маттіас зітхає.
Мені тут вже робити нічого, — каже він, — ти, може, і вибираєшся потроху щодня, а от я дедалі сильніше зав’язаю. Моя дружина чекає на мене, я це знаю, відчуваю. Вона чекає, а я нічого не можу вдіяти, хіба що опікуватися тобою й дивитися, як падає сніг.
Маттіас знімає з плити воду, яка кипить, та тільки-но він підіймає казан, одна з ручок залишається у нього в руці і вся вода вивертається на підлогу в клубах пари. Коли пара розсіюється, Маттіас виглядає, як величезний маяк над рифами. Величезний і старезний маяк. Якусь мить його обличчя й кулаки судомно смикаються, неначе він намагається стриматися. А потім сильно б’є ногою посудину, і та з гуркотом зупиняється у кутку кімнати.
Нічого, — кидає він ще до того, як я зміг зреагувати, - нічого.
Його стегно мокре і ще парує. Маттіас виходить, накульгуючи, спускає штани і кладе сніговий компрес на опік. Повернувшись на веранду, просить мене допомогти перемотати ногу.
Поки я хапаю милиці і добираюся до столу, Маттіас детально розказує, що робити.
Добре, добре, — кажу я, — я знаю, як робити перев’язку, я достатньо бачив, як ти міняєш мої.
Йому поталанило. Опік, здається, поверхневий. Шкіра почервоніла і волога, але пухирів немає. Поки що. Боляче, але за два тижні не залишиться й сліду.
На обід їмо яйця вкруту, мовчки, кожен у своїй шкаралупці. Пізніше Маттіас іде на той бік дому й повертається з валізою з інструментами. Ставить її на стіл поряд з побитою каструлею і просить відремонтувати ручку, яка відламалася. Я підтягую до себе валізу і відкриваю. Шарніри злегка риплять. Всередині виблискують інструменти. Розвідні ключі, молотки, щипці, усі інструменти блищать, як золоті вироби з королівського поховання. Маттіас уважно спостерігає за моєю реакцією.
Ними ти не відремонтуєш самоскида, — зауважує він, — і не переобладнаєш мікроавтобус, але їх достатньо, щоб зрозуміти, чи ти ще любиш свою професію. І, може, це нас і порятує. Ти не залишишся лише надією, а я зможу повернутися до міста.
Я не кажу нічого. Та поки ремонтую ручку каструлі, в мені росте переконання, що незалежно від сенсу наших дій, загалом усі наші рухи і жести просто сміховинні.