Сто п’ятдесят один
Сьогодні ясний день. Небо глибоке. Жодного вітерця.
Маттіас у кріслі-гойдалці. Він тримає книгу, але навіть не розгорнув її. Я ж вправляюся тримати рівновагу на милицях. Раптом лунає натужний звук двигуна. Маттіас підводиться і ми удвох підходимо до вікна. Снігохід вибирається на схил і направляється у наш бік. За якусь мить двері відчиняються, як від пориву вітру, і з’являється Жозеф із мішками і ящиками в руках. Маттіас швидко одягається, щоб допомогти йому все розвантажити.
Я теж хочу допомогти, та з милицями не можу нічого, хіба що швендяти сюди-туди.
Коли вони заходять до середини з останніми пакетами, Жозеф каже, що скидання снігу з даху нічого не дасть. Маттіас здивовано обертається до нього.
Знадобиться днів два, щоб його поскидати, а за якийсь час доведеться скидати знову. Краще поставити підпорки під балки стелі, знаєте. Як роблять щозими у мисливських заїмках. Це найкраще рішення.
Поки він говорить, я помічаю пластир у нього на лобі над бровою, такий, як на моїй лівій нозі, але менший.
Маю знайти дерево для підпорок. І мені знадобиться допомога, — продовжує Жозеф, тицяючи в мене пальцем. — Ти підеш? Упевнений, тобі не буде важко.
Я тремчу на своїх милицях, відчуваючи, як у мені раптово здіймається радість.
Давай, бери моє пальто і чоботи, — пропонує Маттіас, відкриваючи одну з багатьох коробок з харчами.
Дещо поспішно Жозеф допомагає мені одягнути Маттіасові речі. Наприкінці подає милиці, і ми виходимо.
Я вистромляю носа надвір уперше, відколи почалася зима. Сніг просто засліплює.
Кажучи це, я роблю перший крок, милиці відразу грузнуть у снігу. Я падаю перед входом долілиць. Жозеф хвильку підсміюється, потім нахиляється, бере мене на руки і садить позаду себе на жовтий снігохід.
Тримайся міцно, кидає він.
Двигун заводиться з півоберта. І ми поїхали. Я оглядаюся. Ловлю маттіасів погляд. Він дивиться, як ми віддаляємося, перш ніж зачинити двері. Звідси будинок, у порівнянні з закиданою снігом верандою, видається величезним.
Холодне повітря пронизливо-різке. Від нього злипаються вії і ніздрі. Воно обпікає легені. Ми наближаємося до лінії лісу. Він іще величніший, ніж я уявляв. Ми звертаємо на стежку, яка пірнає під крони дерев. Вона безлюдна, гладка і біла. Модрини з кожного боку схиляються аж до землі. На повороті Жозеф натискає на акселератор, щоб не загнати машину глибоко в замет і не вирити самому собі пастку у сипучому, як пісок, снігу. Ми дістаємося невеличкої прогалини. Я впізнаю це місце. Жозеф уповільнює рух і зупиняє снігохід на затверділому від вітру узвишші.
Перед нами мішені, прибиті до стовбурів дерев. Ми в стрілецькому тирі, біля підніжжя гори. За кілька кілометрів від села.
Оглушлива тиша зими.
Жозеф виймає з пальта пляшку, робить великий ковток і пропонує мені.
Знаєш, — починає він, обертаючись до мене, — наші батьки і дядьки щороку, наприкінці літа, приходили сюди пристрілювати свої карабіни. Нас було багато, тих, хто ув’язувався за ними, пригадуєш? Вони ставили автівки при вході, он там, і йшли сюди з чохлами в руках. А тоді відкривали їх і стріляли по мішенях. Ми були тоді не надто дорослими. Та я добре пам’ятаю звук детонації. І вони ніколи не пили тут. Таким було правило. Не потрібно нічого штучного у момент істини, безупину повторювали вони.
Я дивлюся, як кілька птахів сперечаються за місце на сосновій гілці.
Твої дядьки мали рацію, — погоджується Жозеф, дивлячись на ліс, що лежить перед нами, — треба було їхати звідси ще до снігу. Жити в селі не мед, ти знаєш. Після приходу чужинців Жюд наполіг, щоб відновити обходи села. Чув, може?
Так, Жан казав.
Ага, а казав він, що спершу Жюд не погоджувався залишати їх більш, ніж на одну ніч? Навіть Жозе не хотів давати їм ліки. Їх довелося переконувати, що вони не бандити, і що у нас вистачить їжі для трьох додаткових людей.
Ми палимо сигарету. Дим в’ється товстою спіраллю у прозорому холоді. Перед нами стрілецький тир, схожий на вузьке, завалене снігом озеро.
Жюда останнім часом важко зрозуміти. Може, як і кожного з нас. Сніг заважкий для наших маленьких життів. Схоже, з’явився новий проект. Він із Жаном, Жозе і ще деким хоче переобладнати мікроавтобус на снігохід. Уявляєш? Нічого не вийде! А навіть якщо і зможуть, то куди вони доїдуть? Такий транспорт споживає багато пального. Вони заберуть усі резерви села для того, щоб обламатися за сотню кілометрів? Чого вони прагнуть? Знайти допомогу? Вони навіть не хочуть приймати незнайомців, які приходять сюди! Вони не розуміють, що єдине, що там на них чекає, — крижаний холод і вітер на узбережжі. Хіба що вони лаштуються у напрямку міста, грабуючи усіх, кого стрінуть дорогою? Знаєш, можу побитись об заклад, що вони прийдуть просити, щоб ти допоміг приладнати гусениці. Ти ж бо єдиний механік на багато миль навкруг. А я, — бурмоче він, підносячи пляшку до рота, — я посилав їх подалі щораз, як вони хотіли поговорити зі мною.