Кладучи все на місце, зауважую кишеню на боці валізи. Відкриваю і натикаюся на маленьку картонну коробку. Набої до револьвера. Тепер розумію, що Маттіас запхав собі за пояс сьогодні вранці.
Я обережно кладу валізу назад біля входу до погребу й поспішаю на веранду, щоб відігрітися біля плити.
Двісті вісім
Важкі сірі хмари затягують краєвид. Вони сунуть низько над лісом, чіпляються за верховіття дерев, гублячи кілька сніжинок.
Маттіас уже деякий час тому як повернувся, але не сказав ще ні слова. Ми поїли білого рису з сардинами. Після їди він повалився на диван, очі широко розплющені, як у мертвої тварини. І навіть не поворухнувся відтоді. Світло надворі тьмяніє. Ніч зачаїлася на краю лісу і неквапом суне до нас.
Таке враження, що в селі усе завмерло, — нарешті промовляє зневірений Маттіас. — Жюд та інші так і не повернулися, більшість відсиджується по хатах. Дехто вважає, що у них щось трапилося з мікроавтобусом.
Гадаєш, вони повернуться?
Маттіас зітхає й дістає з кишені в’язку ключів, що їх йому дав Жозеф.
Мені сказали, що вони забрали пальне, зброю і більшу частину припасів.
Зморшки в кутиках очей і на лобі роблять його схожим на сонце, яке заходить перед бурею. Я повертаюся до вікна й помічаю, що сніжинки тануть, налітаючи на скло. Здається, сніг переходить у дощ.
Маттіас грається ключами й довго дивиться на маленького пластикового оленя.
Вони втекли, сухим тоном каже він. Вони набрехали Йонасу, вони не повернуться. Я мав би здогадатися.
Темрява розливається по веранді, та жоден з нас не готовий докласти зусиль, щоб запалити олійну лампу. Мені здається, що Маттіас робить те, що і я — рахує краплі, що падають, у намаганні заснути.
Зараз у нас іще вдосталь запасів, — каже він за мить, — але нам слід по-іншому організувати харчування. У нас немає вибору.
Я вдаю, що нічого не чув, і думаю про валізу, сховану на тому боці. І про годинника в кишені моєї жилетки.
Двісті два
Ранок без світла. Тьмяне сонце блукає за хмарами. Вперше від початку зими надворі вище нуля. Йде дощ, і навколишній сніг поглинає його, стискається й просідає.
Сьогодні, опираючись на костури, спробував навантажити ліву ногу. Легенько, без напруги. Жодного кроку зробити не вдалося, та я вірю, що у мене колись вийде. Незабаром.
Дах протікає дедалі сильніше. Краплини зблизилися і зриваються, навіть не дочекавшись, поки попередня долетить до низу. Маттіасу доводиться постійно спорожняти відро, щоб з нього не переливалося. Здається, що все пришвидшується, але розмірене цокання годинника нагадує, що хвилини спливають неквапно, як і раніше.
Я кличу Маттіаса і допитуюся, яка, на його думку, має бути година.
Навіщо тобі? — відказує він стривожено. — Яка тобі різниця?
Щоб знати, — кажу, аби підколоти його.
І дістаю годинник із жилетки.
Цього тільки бракувало, — бурчить він, — тепер, коли костури дозволяють тобі пересуватися, де заманеться, ти дозволяєш собі порпатися в моїх речах, еге ж?
Розлючений, він вихоплює годинника з моїх рук і ставить його на стіл. Стрілки показують одинадцяту двадцять чотири.
Об одинадцятій двадцять вісім Маттіас бере відро і виходить надвір, щоб вилити воду. Проте, коли він збирається вихлюпнути воду поперед себе, його нога ковзає, і він падає навзнаки. Я хапаю милиці й поспішаю до порога. Маттіас перевертається на бік, видаючи довгий стогін. Стає навкарачки, а потім підводиться, спираючись на коліна. Кладе руку на поперек і нахиляється, щоб підняти відро. Обережно ступає кілька кроків до дверей.
Надворі й досі ллє дощ, і все вкрито шаром криги. Біля входу ковзанка, сніг блищить, гілки на деревах згинаються і виблискують.
Посунься, — кидає мені Маттіас, з перекошеним від болю обличчям, — дай пройти.
Коли я зачиняю двері й розвертаюся, Маттіас з силою шваркає відром об стіну.
Вони попрямували до міста! Ти зрозумів? А куди їм іще їхати? Взяли все, що змогли, і залишили мене тут. Ось що сталося, всього-на-всього!
Маттіас кидається навсібіч, як ведмідь, що втрапив у пастку. Я намагаюся дістатися свого ліжка, не привертаючи його уваги, простягаюся на ньому, ворушусь якомога менше і вдаю мертвого.
Вони насміялися з мене! — волає він і лупить ногою по відру, яке підкотилося до нього. — А я нічого не бачив. Розумієш? І це у моєму віці! Молоді нікчеми, ви всі молоді нікчеми! Ви нічого не розумієте. Ви нічого не поважаєте! Я хочу побачити свою дружину! Просто, авжеж? Мій час спливає. Можу скільки завгодно молитися, та для мене усе вже в минулому. Я хочу знову бачити її, бути біля неї. Єдине, що важить для мене. На все інше мені начхати.