Я слухаю його, кажучи собі, що, може, було би краще самому дбати про себе. Облаштуватися десь у селі. Та сумніваюся, що зможу туди дістатися. Як два варнаки, приставлені до одної каторжної роботи, ми з Маттіасом маємо змиритися з долею.
От сьогодні ми облаштували вітальню, залишили в ній лише кілька меблів, і навели лад у дорогоцінній провізії. А ще винесли з вітальні телевізор. Через відображення на екрані. Увечері він відбивав вогні свічок і каміна, це було гарно. А от удень він показував нам наші відображення. Наші схудлі обличчя, наше жирне волосся, наші бороди, як у потопельників, і наш брудний дірявий одяг.
Робимо перерву, щоб розділити бляшанку консервованої кукурудзи. Маттіас каже, що піде по обіді до села, може, поталанить роздобути якоїсь провізії.
Щойно він піде, — радію я, — понишпорю в його таємній схованці на сходах до підвалу. Щойно він піде.
Ти щось сказав? — питає Маттіас, перевіряючи, чи не залишилося чогось на дні бляшанки.
Ні, чому питаєш?
Так просто.
Пізніше, коли дрімаю, даючи перепочинок нозі, здається, я знову чую маленьку тваринку. Вона просувається попід стіною, проникає у напіввідчинені двері і перевіряє, чи її запаси на місці.
Я раптово прокидаюся. Маттіаса немає. Шалена завірюха замітає все довкола. Я помічаю повільну тінь, що йде в напрямку села, тягнучи за собою валізу.
Двісті сімнадцять
Я так і знав.
Валізи при вході до підвалу немає. Переді мною лише сходи, що зникають у його безодні. Я на хвильку згадую героя маттіасової книжки і починаю спускатися в морок. Може, вдасться знайти щось таке, що Маттіас проґавив.
Враховуючи навантаження останніх днів, у мене таке враження, що моя ліва нога може відмовити будь-якої миті. Так, я ходжу, але поки заслабкий, а ще треба знайти іншу пару милиць, чи паличку, хоч щось, на що міг би зіпертися.
Однією рукою я, як можу, притримуюся за стіну, а в іншій тримаю свічку, вона як освітлює сходи, так і засліплює мене. Спуск крутий і сходи риплять при кожному кроці. Здається, кріплення можуть зірватися без попередження. Тільки-но ставлю ногу на долівку, відчуваю запліснявілий подих вогкої землі.
Я обходжу підвал зігнувшись, аби не вдаритись головою об перехрестя балок чи об блискучу мідь водопроводу. Скидається на те, що ніхто сюди не заходив від початку аварії. Але ж це неможливо, б’юсь об заклад, що Маттіас знає це місце як свою долоню. І що й інші побували тут ще до нього.
Посередині височіє опалювальний котел. Він поринув у глибокий сон. Очі його закриті під маскою з чавуну і кіптяви. От його й слід розбудити, щоб справно опалювати будинок. Але довкола немає нічого, що я міг би кинути в його черево, щоб оживити. На долівці валяються шматки березової кори і трохи скіпок для розпалювання. І все.
Обертаючись, помічаю верстак, на якому поміж цвяхів, шурупів і болтів лежать інструменти. Уздовж стіни — високі полиці з баками, шинами, мотками мотузки й риболовними снастями. Мою увагу привертають пара снігоступів і лижні палиці.
Чудово, — кажу сам до себе, — знайшов саме те, що треба.
Я методично оглядаю підвал до найдальших закутків. Перевіряю кілька баків, час у мене є. Під сходами знаходжу механічну пилку, майже порожній бідон з-під пального й пінту олії. На стіні знаходжу електричний щиток. Відкриваю його і з надією умикаю всі вимикачі. Нічого не відбувається. Моя свічка скоро догорить, і я маю загасити її, поки вона не обпекла мені пальці. Мене обступає темрява підземелля. Мої очі по-троху звикають до неї, і я починаю вирізняти блакитний відблиск нагорі над сходами. Хоч я й міцно спираюся на обидві лижні палиці, усе ж боюся, щоб моя нога не посковзнулася й не застрягла між двох східців. Або щоб ніякий монстр не схопив мене за п’яти і не затягнув назад у морок, аби мною поживитися.
Коли підводжу голову, то бачу тінь при вході до підвалу. Це Маттіас.
Я здивувався, побачивши його. Я не чув, як він увійшов, і, правду кажучи, сподівався, що він вже й не повернеться.
Він бере мої снігоступи й палиці, а потім допомагає мені подолати останні сходинки.
Там унизу темно, правда?
Еге ж, — кажу я, входячи до вітальні.
Скидається на те, що ожеледь зруйнувала село, — починає Маттіас позаду мене. — Дерева й ліхтарі повивертало серед дороги. Деякі будинки цілком скувало кригою. Як закам’янілі. І ніде нікогісінько. Я постукав у ті двері, де в каміні був вогонь. Мене впустили. Люди, які зустріли мене, були худими і з колами під очима. Але люб’язними. Спитали, хто я такий. Я все їм пояснив, і вони дали мені трьох куріпок із тих, що впіймали сьогодні. Їжі все менше і менше, попередили вони. Все, що залишалося, вони доїли днів десять тому, і відтоді, щоб знайти щось, потрібно шукати скрізь. І полювати. Здається, ще одна група покинула село, якраз перед ожеледицею. Вони хотіли скористатися з потепління, щоб дістатися узбережжя. Казали, що там відновили електропостачання. Що там удалося перенаправити енергію вітряних станцій. Їх було близько п’ятнадцяти, на снігоступах, на лижах, з дітьми, їжу й речі повантажили на сани. Жак пішов із ними. Я й не знав, що він був неподалік.