Слухаючи його, я беру одну куріпку. Вона жирна й руда. Я наступаю ногами на крила й тягну за ноги. Усе пір’я залишається на підлозі, а ціла грудинка — у мене в руках. Підкидаю дверцята від шафи у вогонь і нарізаю м’ясо тонкими смужками. Коли жарини стали червоними, я кидаю ті смужки на пательню, яку ставлю просто на вогонь.
Маттіас спостерігає за мною, пускаючи слинку.
Після їди він простягається на дивані, неуважно розглядаючи підвішений до стелі світильник.
Куди поділася чорна валіза, що стояла при вході до підвалу?
Маттіас поволі повертає до мене голову.
Твої запаси, — продовжую я, — куди вони поділися?
Не знаю, про що ти кажеш, — белькоче він. — Наші запаси залишилися в погребі на веранді, під тонами мотлоху.
Я бачив валізу за дверима підвалу, чорну, а тепер її там немає.
Можливо, але ми тільки-но з’їли смачну куріпку. Тобі треба лягти і трохи поспати, тоді почуватимешся краще.
Я серджуся і кидаю кілька уламків стільців у вогонь. Кімната довкола нас з’являється і зникає у ритмі танцю вогню і тіні.
У нас іще є дещо з їжі. І дві куріпки. Вистачить на кілька днів, — веде далі Маттіас. — Ми багато чого втратили на веранді, та за якийсь час ми знайдемо щось іще. Не хвилюйся. Спи, — радить він мені, — я простежу за вогнем.
Я згортаюся клубочком, подалі від Маттіаса і поближче до вогню. Немов безпритульний пес, який більше нікому не довіряє. Цього вечора я знову думаю про своїх дядьків і тіток. Уявляю, як вони сміються на зимовій заїмці, і кажу собі, що впертість врешті-решт усе перемагає. Хай навіть у мене вже немає топографічної карти, яку дав мені Жозеф, я пам’ятаю отой «Х» на місці їхнього мисливського табору на березі річки. А ще пам’ятаю легенду внизу мапи, яка свідчить, що я — лише малюсінька крапка супроти нищівної величі лісу.
Двісті сорок два
Уже п’ять днів, як сніг не вщухає. Ожеледиця залишилася в минулому, закутана у сніг, як скелясте урвище у відклади.
Щоб зігрітися, ми спалили майже всі меблі з будинку, а ще полиці, перила зі сходів і кімнатні двері.
Наші запаси їжі підходять до кінця. Ми їмо однаково, але Маттіас з’їдає усе, що я йому даю, і не додає нічого до нашого раціону. Неначе відмовляється готувати. Я неодноразово запитую про його таємну провізію. Він щоразу заперечує, відкидає мої твердження і переводить усе на жарт.
А от учора моя впертість його розлютила. Він жбурнув книжку об землю, схопив одну з моїх лижних палиць і з криком погрожував мені. Погляд його затвердів і пломенів, ніби кварцова жила. Хоч я й відчував, як страх пробирав мене до самісіньких кісток, та я дивився на нього впевнено, не реагував. Тоді він глибоко вдихнув, заспокоївся і знову сів. За якусь мить він усміхнувся до мене, бо зумів вчергове уникнути відповіді на питання.
Вечір спадає на довкілля. Гори багряніють у вечірньому світлі. Це перші сонячні промені, ми вже давно їх не бачили. Та ніч стирає їх за якусь мить.
Маттіас читає при світлі свічки. Час від часу схиляє голову і грається з гарячим воском, перш ніж знову повернутися до читання. Полум’я освітлює його обличчя знизу, так що тінь від його носа зливається з тінню від надбрівних дуг, прокладаючи глибоку чорну складку на чолі. Здається, ніби він у масці.
Пізніше, коли я чищу кілька картоплин, Маттіас сідає біля мене, задумливо торсаючи пластикового оленя, який прикрашає в’язку ключів.
Хочу розказати тобі одну історію, — заявляє він, — я щойно її прочитав. Давним-давно жив один смиренний селянин. Він був незграбою, а його поля — такими ж бідними, як він сам. Та якось восени, на його превелике здивування, земля вродила стільки, скільки він ніколи навіть уявити не наважувався. Відтоді врожаї ставали з року в рік дедалі щедрішими. Та оскільки він не міг пояснити таке диво, то нікому нічого й не казав. Він побудував величезне зерносховище і складав туди все, що міг. Коли ж воно заповнилося, то збудував іще одне, більше. Отак, розбалуваний провидінням, він був по-своєму в щасливим. Ніяке нещастя не могло віднині його спіткати. Його майбутнє було певним, відтепер він міг лише відпочивати, їсти й пити. Якось до нього прийшов сусіда позичити косу, бо його власна зламалася, а статки його сім’ї залежали від урожаю. Але селянина ніде не було, ані в полі, ані в хаті. Стривожений, він почав обходити ферму. Коли побачив переповнені зерносховища, просто сторопів. Та здивувався ще більше, коли спіткнувся об тіло селянина, розпростерте на землі. Наче з нього раптово вийняли душу, без будь-якого попередження, коли той мирно гуляв своїм обійстям.