Надворі ще видно, але я не знаю, скільки часу міг проспати. Підводжуся, беру мішок і йду до виходу. Застібаючи пальто, знов щось чую. Якийсь брязкіт. На другому поверсі.
Іду глянути.
Сходи риплять під моєю вагою.
Нагорі коридор і три кімнати. Двері відчинені. Заглядаю до першої кімнати. Двоє людей у ліжку, а третя простягнулася на подушках на підлозі. Вони не рухаються, але я чую їхнє дихання. Вони худі й бліді. Обличчя порожні, а за орбітами очей можна вгадати кості їхніх черепів. Щойно я ступаю ще один крок, як із сусідньої кімнати лунає голос. Настільки слабкий і тремтячий, що я ледве його чую.
Янніку, це ти, Янніку?
Я не відповідаю. Безшумно спускаюся сходами і поспішаю надвір, залишаю мішок із їжею на балконі. Їм вона потрібніша, ніж нам.
Я знову на снігоступах посеред спорожнілого села. Здіймається вітер. Мої сліди вже заносить пороша. Та їх іще видно. Маттіас міг би йти за мною слід у слід, якби захотів. Я затягую тугіше шарф і рушаю в напрямку виходу з села. Сніг падає щільно, і кристали розсікають повітря прямовисно, наче вирізьблені з гострого білого заліза. Я сильно накульгую. Мені важко підіймати ліву ногу, і снігоступ волочиться по снігу. Тепер розумію, чому ні дядьки, ні Жозеф, ані Жюд не взяли мене з собою. Я недостатньо міцний. Не надто моторний. Я помер би при першому ж випробуванні, перш ніж вони змогли би щось вдіяти.
Незабаром на небі не видно нічого, крім сірих відблисків і снігових смерчів. Підводжу очі, щоб зорієнтуватися на місцевості. Все навкруги чорне. Все навкруги біле. Збоку я нарешті бачу темну лінію лісу. Це єдиний знак, що я йду не пустелею.
Починаю підйом додому. Схил крутіший, ніж я вважав. Я задихаюся. Від зусиль ногу зводить судома.
Усе вийде, усе вийде.
Іду, навалюючись на палиці. Просуваюся вперед, ніби снігоочисник у горах, дивлячись поперед себе, щоб не піддатися спокусі провалитися у прірву. Відчуваю, як піт прокладає собі шлях по шкірі й одяг від нього важчає. Розумію, що відтепер я не повинен зупинятися. Тепло мого тіла випарується миттєво, і я не зможу боротися з холодом.
Я десь на півдорозі. Пориви вітру шарпають одежу. Я намагаюся розгледіти обриси будинку на верхівці пагорба. Але вже надто темно, а сніг ріже очі.
Продовжую шлях, концентруючись на холодному повітрі, яке заповнює мої легені. З кожним кроком здається, що рана може відкритися. І тут, між двома кроками, коли я думаю про комфорт нерухомості в шинах, моя ліва нога підгинається, і я падаю.
Двісті п’ятдесят два
Я лежу долілиць. Коли спираюся на руки, вони провалюються у сніг. Вітер стугонить наді мною, крутить, його пориви б’ють в обличчя. Я дивлюся на вершину пагорба. Сніг падає дедалі густіше. Будинок має бути десь там, у пащі зими.
Мені вдається підвестися, але доводиться наново закріпити снігоступ. Холод хапає за пальці й намагається проковтнути долоні. Сніг налипає на одяг, на бороду, на вії. На моїх очах підйом зникає в пітьмі.
Я глибоко вдихаю, збираюся на силах і починаю переставляти одну ногу за другою.
Але нога знову підгинається.
Двісті п’ятдесят три
Я на мить заплющую очі. Коли дійду додому, то роздягнуся й загорнуся у велику шерстяну ковдру. Вогонь палатиме у камінній топці. Маттіас приготував суп. А може, ще й чорний хліб. Я з’їм усе, що він поставить переді мною, а потім засну, захищений світлом і теплом вогню.
Коли я знову розмикаю повіки, то все ще лежу на землі. Падає сніг, від якого я можу занедужати. Я кручуся, борсаюся, намагаюся підвестися. Але натомість дедалі глибше провалююся у сніг. Мене сковує холод. Рухи даються важко, неначе мої кінцівки важать тонни, сили полишають мене. Моя нога вже не завдає мені страждань. Я її більше не відчуваю. Треба було пересидіти з Йонасом у корівнику. Як затишно було б на соломі. Я був би в теплі.
Крига подзенькує на моєму пальті, на шапці, на рукавицях. Не можна зупинятися, треба встати. Я майже дійшов. Я збираюся, і, опираючись на лікті, повзу, кочуся, волочуся по снігу. Трохи просуваюся вперед, але враження таке, ніби я тону. Що мене затягує підземний прибій. Крижаний.
Мої рухи дедалі уповільнюються. А долоні геть заніміли. Можливо, треба було зробити, як Маттіас. І молитися.
Віхола виє. Здається, вона не дочекається, коли поглине мене, задушить у своїх обіймах, зімкнеться наді мною. Вона ніби пускає слинку, перш ніж мене проковтнути. Я зіщулююся, щоб уберегти своє тепло. Я такий, як і всі. Я не здатний прийняти можливість власної смерті. Мені страшно.